Гай-гай! Не здійснилося бажане, сподіване!
У бою, між квітами густими,
Славний кошовий на землю впав.
Схоронили друга побратими
У могилі степовій, між трав…
Заспівали думу. Попрощалися. І рушили далі, до рідної Січі.
А Зоряний, втративши вершника, стояв самотньо у пітьмі. І ніхто не бачив, як по його віях скочувалися сльози туги й жалю. І здавалося коневі, що за хмарами, понад ним, зупинилися гурти його вільних побратимів, тужливо й тихенько іржучи, плачучи за хоробрим козаком.
Так стояв Зорян біля могили
І не пив, нічого в рот не брав.
Вже тоді, як він утратив силу,
Багатій якийсь його забрав.
Доглядав, вертав коня помалу
В добрий вид, до сили і пуття,
Думав запрягти його до рала,
Мати добре тягло для життя…
Та у літню нічку горобину
Кінь почув крізь гуркіт громовиць
Крик ворожий, поклики орлині,
Брязкіт шабель, постріли рушниць.
Заметався він у загороді,
Розвалив і браму, і замки,
Геть через подвір’я і городи
Поскакав у поле навпрошки.
Там кипіло люте бойовище
(Йшла татарська на Вкраїну рать).
Жеребець метнувся в люту хвищу,
Щоб у коло побратимське стать.
Він кусався, бився копитами,
Ніби сотня мужніх козаків,
Бо ж котилась рідними степами
Повінь сіра лютих хижаків!
Спис ворожий серце розпанахав,
Кінь упав у степовий полин,
Світ покрив його Чумацьким Шляхом
І відкрив для ока інший плин —
Рідну Матір в Зоряному Диві,
Побратимів радісні гурти…
Віють вітри в променисті гриви,
Кличуть до казкової мети…
Так печально завершилася історія дикого коня. Проте чому печально? Які виміри слід прикладати до оцінки того чи іншого житгя? Міркуючи над баладою, що примарилася мені, я збагнув, що й доля Байди має далеко не те значення, яке призначили хороброму лицареві буквоїди-історики. Лише народ, серце котрого ніс у грудях Гетьман, справедливо одміряв небесну долю своєму захисникові, проспівавши у невмирущій пісні, що "тобі, царю, в сирій землі гнити, Байді молодому мед-горілку пити!"
…Вся ця історія розпочалася, як колись любили писати, року Божого тисяча п’ятсот тринадцятого, в пре-славному містечку Лубни та його околицях. На лівому березі Сули, південніше Засулля, тулився у правічних хащах малесенький хутірець Ведмедівка. Жило там кілька заможних сімей, не підлеглих ні панам, ні орендато-рам, ані самому чортові. А ще тулився на краю хутірця напівсліпий кобзар з химерним прізвиськом Тайноок: вірили довколишні селяни, що відає старий співець про такі глибини життя та смерті, які й не сняться звичайній людині. Коли поселився Тайноок у землянці на узліссі, ніхто не знав — здавалося, що він існував одвіку, як річка, ліс, кручі, хмари в небі або щоденний схід сонця.
Коли в довколишніх селах святкувалося весілля, кобзаря запрошували до урочистостей, він охоче відгу-кувався на такі ознаки шаноби, тішив людей вогнисто-радісними піснями або засмучував прадавніми думами про героїв минулих боїв чи походів.
Інколи зникав з хутора на місяць, два, а то й на півроку. Де мандрував — жодна людина не відала, та й не старалися про теє дізнатися, зважаючи на чаклунську, чарівницьку славу Тайноока.
Якось у кінці липня тринадцятого року повертався кобзар з весілля у Засуллі, куди його запросив багатий гречкосій Ковтюх. Дві доби грав, співав, звеселяв чесний народ та, добряче втомившись, потягнув до хутора спочити в самотній землянці. Стежину в пущі над Сулою він добре знав, "бачив її", як інколи любив висловлюватися, "п’ятами босих ніг". Ніч була місячна, зоряна, напіввидюще око співця відзначало сріблясте кружало "козацького світила" ліворуч над обрієм — отже, йшов він так як слід, і незабаром з хащі мали вигуль-кнути крайні хутірські хатки.
Зненацька Тайноок зупинився, прислухався до нічних голосів. Поміж кумкання жаб та ніжного переспіву цвіркунів йому вчувся дитячий голос: чи то плач, а чи агукання? Звуки ті лунали від луків, що запахами буйно-трав’я сповнювали річкову долину. Співець не гадав довго, а, звернувши зі стежки, почимчикував на той дитячий поклик. Довго шукав чи ні, а таки знайшов немовля, котре лежало на болотяній купині голе-голісіньке, дри-ґаючи ніжками й ручками. Жодного сповитку не було під ним або біля нього, окрім кількох лапатих листків латаття під спинкою. При підході до знахідки Тайноок на мить зупинився: йому здалося, що прозоро-блакитні язики болотяних вогнів хороводом кружляють довкола немовляти, а над чолом його світляки сплітають таєм-ничу спіраль.
— Не інакше як Перелесник підкинув мені своє дитя від земної жінки, — вирішив кобзар. — Матір за-мучив грішною любов’ю, а проте, слава Богу, немовля безгрішне пожалів. Так тому й бути, візьму найду до себе, а яка йому доля судилася, про теє знає один Предвічний.
Тайноок облапав дитяче тільце, визначив, що небо зоряне послало йому хлопчика, і, пам’ятаючи по-лум’яні знаки при знахідці, назвав прийомного сина Вогневиком. На другий день, розглядаючи при світлі сонця немовля, співець не стримався від втішного сміху: волосся у дитини було золотисто-руде, воно аж палахкотіло в променях світла. Отже, ім’я найди повністю відповідало і суті, і формі істоти, ба навіть обставинам пригоди.
Кобзар домовився з сусідами-гречкосіями про козяче молоко, яке вкрай необхідне було дитині, а в За-сульській церкві охрестив найду, котрий і став після того Іваном Вогневиком. Прізвисько пристало до хлопця на віки вічні, проте ні в юності, ні в зрілому віці не ображався вихованець кобзарів на ту кличку, ніби відчуваючи, що доленосна вона і притаманна таким глибинам втаємниченого життя, що міняти її чи обурюватися — все’дно, що заперечувати схід сонця чи прихід зими…
Чому я так довго оповідаю про дитя, назване Вогневиком? Тому, що то був я, вірніше — людська істота, в котрій втілювалася моя свідомість, що проникла в глибини шістнадцятого віку…
В ту ж таки липневу ніч тринадцятого року сталося ще кілька подій, що були невіддільні від Вогневико-вої долі. А трапилося ось що…
У Ведмедівці жила в убогій хатині вдовиця Соломія. Мала вона доньку на виданні — красуню мальова-ну: темні брови, сині очі, приховані довгими віями, худорляве бліде личко з трояндними вустами. Звали дівчи-ну Марусиною. І рік, і два, і три не заростала стежка до вдовиної хатини, багато молодих козаків, господарських синів і навіть юних шляхтичів залицялося до Марусини, сподіваючись на взаємність. Та ба! Жодному з них назустріч не вийшла дівчина, нікого не покохала. Матінка гнівалася на доньку, дорікала, проте Маруся рішуче наполягала: лише з судженим стане вона під вінець.