Так минали роки і віки…
Якось в одному табуні у кобили народилося славне і незвичайне дитя — вороний жеребчик із срібними зірочками на чолі й спині. Вожак-батько дивувався химерній масті сина — чорній, з синіми полисками, а ще більше — іскристим зіркам, котрі — не знати як — впали з нічного неба, щоб прикрасити юного коника. При-ходили милуватися жеребчиком мами-кобили та батьки-жеребці з інших гуртів, бо слава про нього котилася в Дикому Полі. Горда матінка назвала сина Зоряним, ніжила його, навчала, як берегти волю й життя. В першому своєму літі побував Зоряний у кількох боях з вовками, був свідком страшних поєдинків. Деякі старші огирі ги-нули, захищаючи малечу, і жеребчик, сумуючи за ними, все допитувався у матінки, чому старі бійці залиша-ються в степу поміж бур’янами, чому не біжать далі з гуртом. А мама, втішаючи Зоряного, тихенько іржала йому на вухо, що бойові жеребці, котрі гинуть, захищаючи рід, напуваються живою водою Зоряної Ріки і ста-ють позахмарними кіньми, граючись з грозами та вітрами. Інколи в небі гуркочуть громовиці — то буйні гурти коней скачуть понад земним Диким Полем; палахкотять вогні блискавиць у просторі — то мерехтять іскри з-під копит радісних жеребців.
— А ми поскачемо до них? — допитувався Зоряний у матінки.
— Неодмінно, — тихенько іржала вона. — Тільки треба вирости, зміцніти та залишити по собі діток у ріднім степу…
Виростав жеребчик гордовитий
Поміж морем тирси-ковили,
Дивоколом сонячним покритий,
У якому плавали орли.
Стриб-стук, стриб-стук!
Хто це? Дивні люди?
Не потрапте їм до рук,
А то лихо буде!
Стриб-скік, стриб-скік!
Вітри б’ють у груди!
Інколи табун наближався до золотавої ниви, засіяної житом-пашницею. Проте вожак, уздрівши людей, одразу ж повертав у хащі Дикого Поля. Зоряний, дивуючись, допитувався у кобили-матері, чому батько остері-гається наближатися до людських осель? Адже є в людей маленькі діти? Хіба не можна з ними побавитися?
— Бійся людей, — іржала мама. — Вони з вільних коней роблять замучених шкап, котрим уже і світ не-милий. Бійся, синку, навіть потикатися до оселі людської, бо навіки втратиш найдорожче — волю. Краще зги-нути під вітрами й зорями, аніж тягати плуга на людському полі!..
Промайнуло буйне літо в далеч,
Десь пішло на інші береги.
Закричала в небі чорна галич,
Провіщала холод і сніги.
Ріки стали. Люті хуртовини
Скаженіють, покривають луг,
В Дикім Полі не знайти травини,
Кучугури виросли довкруг.
Коні до крові розбивали ноги, добираючись крізь крижаний наст до паші. Та дарма! Пастися нема де. І вожак вирішив наблизитися до людських осель, де можна поласувати сіном з копиць.
В якусь темну ніч на табун напала вовча зграя, котра давно вже очікувала слушного часу. Жеребці не встигли навіть зімкнути захисне кільце. В сніговій імлі розпочався кривавий бенкет хижаків, почулося розпач-ливе іржання коней.
Мама-кобила з останніх сил підштовхнула Зоряного, ледве чутно заіржала:
— Біжи, синку! Рятуйся!
— А ти, матусю?
— Я чекатиму тебе поміж зорями! Біжи, Зоряний!
І жеребчик побіг. У безвість, у пітьму, в заметіль. Коли вже сили цілком полишили його, Зоряний поба-чив, що опинився біля людської оселі. Привітно блимали теплим вогником вікна, затишком кликала до себе повітка. Зоряний впав на пахучу солому і поринув у безтяму…
Може, день минув, а може, два. Коник отямився. І відчув, що його хтось гладить і пестить. Над ним схи-лявся хлопчик, підносячи до губів пахучий окрайчик хліба. Зоряний жадібно з’їв гостинця, попросив ще. І ще, й ще. А потім — напився води. Сила повернулася за кілька днів. І Зоряний звівся на ноги.
Приходили до повітки дорослі, дивувалися казковій масті жеребчика, срібним зорям на чолі й спині.
— Буде тобі побратим, — сказав суворий батько синові. — Як назвеш коника?
— Зоряном, — сказав щасливий хлопець,
— Хай буде Зорян, — згодився батько. — Дивися ж, синку, Жалій товариша, люби, то й він тобі у приго-ді стане…
Так ішло одужання поволі,
Підліток виходжував лоша…
І вони здружилися на волі —
Кінь і хлопець, — як одна душа!
Промина за роком рік.
Зорі. Пишні луки.
Стриб-скік! Стриб-скік!
Вже забулись муки.
Гей, лети, юнацький вік,
Під пісенні звуки!
Стриб-скік! Стриб-скік!
Де нема розпуки…
Виріс кінь — казкова довга грива!
Скаче — не торкається землі.
Виріс хлопець — нарубок на диво!
Меч йому скували ковалі.
Кличе дума в січову дорогу,
Степ полинним запахом зове.
Мати плаче, мати просить Бога,
Щоб дитя лишилося живе…
Проводжало юнака все рідне село. Дівчата співали величальну пісню. Наречена йшла поряд, тримаючись за стремено, витирала дрібні сльози із щоки. Батько благословив сина, а мати довго дивилася вслід, аж доки вершник на зоряному коні розтанув на імлистому обрії.
Скаче степом запорожець юний,
Він радіє, і радіє кінь.
Котяться над Полем Диким луни,
Ніби думи тисяч поколінь.
Могили, нескінченні могили прадавніх бійців. Трави, чагарі переліски понад ріками й озерами. А далі — грізні пороги на Дніпрі кипучі вири, водокрути. І славетна Хортиця на водах, ніби казковий корабель вічних невмирущих воїв. Січове товариство раде прийняло юного козака, навчило добрих звичаїв, бойової майстерності, гартувало мужність і любов до рідного краю.
Віншували юнака братове,
Все було: бенкети і бої.
А коню здавалося, що знову
Він потрапив у гурти свої.
Знов ричання, люті вовчі зграї
І кільце — щоб захистить своїх!
Перемоги, радощі безкраї,
Море дум, веселощів, утіх!
Гей, гей! Туп, туп!
Пий до Водохреща!
Хай у ляхів трісне пуп,
А у турків дещо!
Ваш султан — котолуп,
Така в нього й теща!
Гей, гей! Туп, туп!
Пий до Водохреща!
Був юнак в Скутарі, у Варшаві,
Все пройшов: і Крим, і чорний дим!
Кобзарі йому співали славу,
Братчики зробили кошовим…
Так він водив Запорозький Кіш на захист України, визволяв бранців з неволі, повертав радість матерям та старим батькам, дітям і полоненим козакам.
А з рідного села інколи долинали вісточки від нареченої: передавала вона мандрівними козаками, що че-кає, що сумує, що минають літа й весни, а серце ЇЇ не відає втіхи, очі не видять коханого обличчя. Обіцяв моло-дий кошовий, що вже недовго їй чекати, що мине лише ось це літечко, що відбуде він ще один визвольний по-хід до Криму, а опісля — загримить весілля, заспівають дружки, вдарять об землю каблуки січових братчиків і стане суджена дівчина його щасливою дружинонькою.