Батько, приїхавши з Узина, лише головою похитав та сплюнув набік. Проте обійшлося без очкура, без особливої кари. Здається, винахідники більше до свого задуму не поверталися. Батько заходився конструювати канавокопач для бурякових плантацій та механічний полільник. Було надіслано листа в Київ Хрущову. Пам’ятаю, що Микита Сергійович особисто відповів батькові, копія адресувалася в Кагарлицьку МТС. Партійний лідер хвалив винахідника, відділу сільського господарства району велено провести експеримент. Пам’ятаю, що ми з батьком разом їздили до МТС. Канавокопач включали до карданного вала ЧТЗ, трактор метрів сто прово-лік ще неоковирний пристрій, котрий викидав з допомогою фрези землю й пилюку. Канава після канавокопача простягалася рівненька, чиста. Всі вітали винахідника, рекомендували доробити колеса, дещо спростити.
Ще рік тяглася переписка з відділом механізації сільського господарства в Києві. Пам’ятаю, що завжди листи підписувалися заввідділом Хитровим. Потім — війна. Щоб завершити цю епопею, оповім, чим скінчили-ся батькові прагнення полегшити працю селянина.
У сорок третьому році, коли наші війська вибили німців з Київщини, я вирішив відвідати Київ, щоб пове-зти до якої-небудь газети свої вірші, написані в часи окупації, та попроситися добровольцем у армію, на фронт. Батько доручив мені зайти до Наркомату сільського господарства (якщо він є) і подати туди модель канавоко-пача. Побувавши в редакціях "Пролетарської правди" та "На зміну" (там ще пам’ятали мій вірш "На смерть Франка"), я таки знайшов відділ сільського господарства. І перше, що я побачив у коридорі, були плакати з ма-люнками канавокопача конструкції Хитрова. Я дивився на батькову модель, що її тримав у руках, переводив погляд на плакат і не знав, що маю діяти. Зрозуміла річ, довелося вертати назад. Батько, почувши про таку оказію, засміявся і махнув рукою. "Цього й треба було чекати, — сказав він. — Таке вже прізвище в того чолові-ка".
Але то все зовнішні події. Головне відбувалося в тому світі, до котрого так важко добратися, хоч він і найближче до нас, — у моїй власній душі. Показавши мені видива з дев’ятнадцятого століття, незримий наста-вник відкрив браму давніших віків. Що спонукало до таких заглиблень, хто скаже? Може, мої дитячі захоплен-ня "гарматами", "самопалами", війнами, походами. А може, пісні, що їх співала моя матінка. Особливо мене хвилювала дума про Байду, котрого турки підвісили на майдані за ребро, а він лише сміявся ворогам в лице. "Невже такі люди були на Вкраїні?" — запитував я матір, і вона твердо відказувала мені: "Були!"
Яка б причина не спонукала до видінь і заглиблень в історичну минувшину, проте я відчув себе учасни-ком життя шістнадцятого віку, товаришем і побратимом славетного Байди, точніше — князя з роду Рюрикови-чів Дмитра Корибута Вишневецького, мужнього кошового й гетьмана Війська Запорозького, людини мудрої, дивної, вірної, ніжної, пісенної, правдивого володаря дум і сподівань народних, героя кобзарських легенд і вта-ємниченого характерника, котрий святе наймення Байда отримав після тяжких подвигів і спокус, за що одного-лосно й обрали його козаки Першим Гетьманом Війська Українського.
Знаю, що історики завиють зневажливо, скажуть про вигадки та містифікацію, про невідповідність "істо-ричним" джерелам (нібито вони мають ті "джерела"!), але я й не претендую на "історичність". Оповідаю тут лише уривки, фрагменти своїх видінь, свідчення юного серця, закоханого в чудотворного лицаря, свідком і уча-сником походів та подвигів якого мені пощастило бути. Ось те, що запам’яталося в душі понад круговертю ві-ків…
Зачарована шабля
Є Свідомість безвільна,
І безтямна є Воля.
Перша в дії безсильна,
Друга — вихор у полі.
Перша — слово порожнє,
Друга — сила без смислу,
І обоє — тотожні,
Бо в безглузді зависли…
Одружитись повинні
І Свідомість, і Воля,
Щоб від них зачалася
Діви в зорянім полі,
Щоб та Воля, та Діва
Зруйнувала безтяму,
Вийшла з мороку в Диво,
Вийшла в Небо із Ями…
Хмари вагітні пливуть над землею, ніби вівці пухна-сті. Вітер їх підганяє суворо, мчить в далечінь, за обрій.
— Вітре, дай відпочити. Нам тяжко. Ми проллємось дощами!..
— Ще не пора, тримайтесь, вівці мої небесні.
— Ой ти, суворий вівчаре, де ж наше пасовисько?
— Скоро, вже незабаром, — Вітер відповідає. — І ждуть нас висохлі ниви. Дам я вам волю, вівці мої кохані, понад лісами, гаями, понад полями зеленого вруна. Нині під нами мертва, страшна пустеля. Трохи, ще трохи потерпіть, вівці мої небесні!..
Далекі дитячі марення потонули у вихорах юнацьких літ, забувалися, перекривалися все новими й нови-ми видіннями та снами. Можливо, я й не згадав би легендарні картини з життя Байди та його соратників, та прорив у ту архаїчну пору відбувся поза моїм болінням. Коли я був у місцях, де, як жартують дотепники, "жаба цицьки дає", мені примарилася в стані дрімоти легенда про дикого коня. Звідки, чому? Я ніколи не захоплював-ся верховою їздою, не цікавився життям цих тварин, а тим більше — диких. Отямившись від напівсну, я запи-сав "Баладу про дикого коня" і тут же згадав усе, що стосувалося історії Байди-Вишневецького. Балада стала бікфордовим шнуром для вибуху генетичної інформації, втаємниченої в глибинах свідомості. Ось слово в слово згадана мною балада. Можливо, прочитавши її, ти, друже читачу, збагнеш, чому вслід за нею загримотіли в мо-їй тямі спогади про героя прадавніх народних дум…
В Дикім Полі, в полиновім морі
Скачуть коней вільні табуни,
Радістю свободи і простору
Веселяться й тішаться вони.
А довкола трави соковиті,
Плин річок і зорі уночі…
Дітям степу всі шляхи відкриті —
Поспішай, від щастя іржучи!..
А бува, обступить вовча зграя —
Диким коням це не первина!
Грім іржання в коло їх збирає,
Битва починається страшна.
Ніби довбні, б’ють страшні копита,
Хижакам нізащо не пройти!
Дружним родом вся малеча вкрита,
Щілини у колі не знайти…
Так біжить за роком рік
Весело і втішно. Стриб-скік! Стриб-скік!
Сито і розкішно!
Чи то звір, чи чоловік —
Знай, тікай поспішно!
Стриб-скік, стриб-скік!
Весело і втішно!
Втративши кілька найзапекліших бійців, вовча зграя втікає, залишивши хоробрий гурт коней у спокої, розтає в нічних сутінках, поміж хащами полину. А жеребці та старші кобили ще довго не розмикають захисного кільця, сторожко прислухаючись до степового відлуння, аж доки на обрії запалає вранішня зірниця.