Минули ще роки. Вже не з’являлися вершники біля двору вдовиного. А Маруся стала марніти. Вечорами пропадала в лісі, поверталася на світанку. А наприкінці липня матінка помітила, що донька чекає дитини. Це так її схвилювало, що вона злягла і за кілька діб згасла. Поховали вдову, і лишилася бідолашна дівчина сироти-ною.
Зоряної ночі Марусина зав’юнилася в муках пологів. Страхаючись людського поговору, поповзла вона до хатки старої Забіли, баби-повитухи, котра мешкала неподалік у пущі. Знемагаючи від болю, відчинила ветхі двері, впавши на потрушену чар-зіллям долівку.
Забіла не розпитувала ні про що, а одразу взялася до своєї справи, тим більше що у неї завжди напоготові були і потрібні трави, і напої, і окріп у печі. Схиляючись над пашіючим обличчям Марусини, повитуха запиту-вала:
— Хто батько? Чи відає про те, що сталося, бідна ти моя?
Дівчина стогнала, крутила головою, витискуючи з себе останні слова:
— Не треба про теє… Ім’я батька лихою славою буде дитині…
— Невже Вітер-в-полі?
— Він, бабусю… він… лицар, козак… а люди розбійником прозивають…
— То, може, послати по нього?
— Ой, ні, ні!.. Боже мій, Боже… за віщо караєш мене… так жорстоко?..
На світанку знайшлося дитя, хлопчик. Міцненький, чорнявий, синьоокий. Одразу закричав, загорлав — сильно, вимогливо.
Баба, обмиваючи червоне тільце, втішно промовляла:
— Козацький син, одразу видно породу. Радій, Марусино! Якось воно буде, дамо раду хлоп’яті…
Та Марусина не чула бабиних слів: звільнившись від тягаря нового життя, вона згасла мов свічечка на очах у повитухи. Розгублена Забіла метушилася біля холонучої дівчини, робила все, що вміла, проте невбла-ганна ріка смерті стрімко понесла вутлий човник обкраденої долі у невідому безодню.
Повитуха недовго сумнівалася. Сповивши новонародженого, вона рушила у хащу. Звіриними стежками добралася до лісового притулку Вітра-в-полі, славнозвісного, а кому й сумнозвісного, розбійника-козака, кот-рий впродовж десятка літ наганяв таки чималого жаху на довколишніх шляхтичів та їхніх попихачів.
Вітер-в-полі сам зустрів Забілу, несподівано, як завжди, з’явившись із криївки, виконаної в кручі. Збен-тежився, побачивши сповиту дитину на руках у баби.
— Невже? — тільки й зміг прошепотіти. Забіла мовчки кивнула.
— Що ж маю діяти?
— Хай побуде хлопчик у тебе, — звеліла повитуха. — Затям, що поки що я лишити його в себе не можу. Мо’, трапиться добра жіноча душа, котра вигодує немовля, тоді заберу його. Ось маєш глечик козячого молока для сина. Бодай на день-два побудь батьком, а не лише розбійником… Ну, ну, не гнівайся! Умів гомоніти лас-каві слова дівчині — умій загнуздати й свою лісову пиху! А Марусину — поховай. Забери до лісу, поховай десь над Сулою. Попа попросиш, щоб все було по-божому, по-людському. Пом’янете її з побратимами, бо ж нікого в неї не лишилося…
Так і сталося, як сказала повитуха. Лісові хлопці забрали упокоєну дівчину, поховали над річкою, поста-вивши високий дубовий хрест над могилою. Вітер-в-полі привіз панотця з тридесятого села, попросивши його одспівати бідолашну Марусину, віддячив йому по-королівському, проте звелів жодній живій душі про теє не говорити.
А що ж трапилося з байстрюком, народженим так трагічно й незвично? Невже він так і лишився на руках у батька свого? Та ні, таємнича доля цілком іншу стежину готувала для розбійницького сина. Сталося ось що…
Тої ж таки ночі, на світанку, коли хлопці Вітра-в-полі ледве встигли забрати покійну коханку отамана, сонну тишу Вемедівки розбудив шалений кінський галоп. З десяток вершників проскакало хутором, зупинивши коней біля Забілиної хатки. Стривожена повитуха вийшла до них, відзначивши багату зброю, ситих коней, пи-хатість гостей. Вусатий вояк у кунтуші з вильотами, певне, старший поміж них, втишуючи баского коня, крик-нув:
— Відповідай — чи це ти є Забіла, котра бабує в цих краях?
— Я Забіла, пане старший, — кивнула баба. — Що привело вас так рано в мою убогу хатину?
— Сама відаєш, — гримнув вояк. — Чого ще можна шукати в такій пущі, а до того в такої карги, як ти? Ясновельможний князь Корибут Вишневецький звелів одним духом доправити тебе до палацу. У княгині — пологи. Втямила, стара? Збирай начиння, яке там потрібне, і — гайда!
— У Лубнах є кілька повитух, — заперечила Забіла. — Для панських покоїв є молодші, чистіші, славет-ніші. Нащо князеві стара баба з пущі?
— То — не наша справа! — нетерпляче обірвав бабину мову посланець, хльоскаючи нагайкою по халяві. — Сказано — доправити тебе! Ясновельможна пані хоче лише Забілу, так і сказала панові. А для нього — сло-во княгині закон. І для всіх нас — затям собі! У ясновельможної тяжкі пологи. їй приснилося, що лише ти вря-туєш її від певної смерті. Чула? Збирайся, і годі базікати!
Забіла вкинула до торби необхідне начиння, її посадили у двоколісну біду і помчали до лубенського шляху лісовою дорогою. Поромом переправили через Сулу.
Коли сонце зійшло над засульськими луками, баба-повитуха вже була біля сходів лубенського палацу Вишневецьких, і її зустрічав сам господар обійстя князь Рюрикович Корибут. Холоднуваті очі володаря диви-лися на зморшкувату Забілу гостро й тривожно, він нервово смикав довгий рудуватий вус.
— Чи відаєш, навіщо ти тут?
— Казали твої посланці, ясновельможний пане.
— Берися ж негайно до справи. Тебе проведуть. І запам’ятай: я чекатиму добрих вістей. Не приведи Гос-подь, станеться лихо — прощайся з життям!..
— Не ми розпорядники — кому жити, кому вмирати! — зітхнула повитуха, докірливо глянувши просто в очі князеві. — Лише Бог відає, в кого яка доля!
— У цьому палаці — я бог! — жорстко обірвав її Вишневецький. — Повторювати слова не буду. Я ска-зав. Скінчиться все добре — озолочу…
Забілу провели до покоїв княгині. Молода дружина лубенського володаря звивалася на пишному ліжку, жалібно стогнучи. Біля неї метушилися ще дві повитухи, відомі в Лубнах. Побачивши Забілу, недоброзичливо надулися, ревниво поглядаючи на лісову відлюдницю. Уздрівши теє, управитель гримнув на повитух, зауваживши, що кожне слово баби з Ведмедівки для них є наказом самого князя.
Коли управитель вийшов, Забіла підійшла до ліжка й схилилася над змученим личком породіллі. Княги-ня відчула її присутність, розплющила запалені повіки. Впізнавши повитуху, судорожно стиснула її суху доло-ню.