Чи вірили люди в повернення Радянської Армії? Спочатку більшість селян навіть питання такого не ста-вили перед собою. Розпався ланцюг історично осмисленого часу, і всякі прогнози були б тільки предметом віри або зневіри. Мудрі люди вірили, що фашистська Німеччина потерпить поразку попри всі успіхи, бо злочинна держава замахнулася не лише на військову потугу супротивника, а на саму сутність людськості. Запевнивши себе в безкарності та вседозволеності, лідери рейху відрубали власний народ від єдиного біосферного тіла. Чи не той самий злочин вчинив і Сталін? Проте це вже думка пізнішої пори, а тоді з цією постаттю так чи інакше пов’язувалася надія на повернення своїх. Молодь дуже швидко зрозуміла руїнницьку, антиреволюційну сут-ність окупантів та тутешніх прислужників, зробивши з цього усвідомлення далекосяжні висновки. Вже зимою сорок першого — сорок другого з’явилися по селах листівки, в яких висловлювалася певність, що наші війська переможуть, іноді на стінах комендатур хтось малював гасла: "Смерть фашистським окупантам!" Якимись див-ними стежками з’являлася газета з далекої Великої Землі, де повідомлялося про розгром гітлерівців під Моск-вою. Такі краплі падали на спраглі душі, зливалися в потічки, а згодом в ріку великого, палкого очікування.
Тієї зими мене захопила бурхлива хвиля фантастичних ідей. Чому, звідки? Не відаю. Може, юна душа знаходила для себе віконечко для втечі з спотвореної реальності або відбувалися спонтанні прориви свідомості в площину інших часів і просторів. Роздобувши з десяток зошитів, я розпочав писати фантастичний роман під назвою "Таємничі зоряні світи, або Всюдихід професора Гоба". Досі пам’ятаю дивну фабулу і закручений сю-жет юнацького опусу. На жаль, текст не зберігся, лише деякі уривки були вилучені співробітниками державної безпеки в осінні дні сорок дев’ятого року, коли мене вперше кинули до буцегарні. Про що ж мріялося в ті суво-рі літа окупаційної доби? Чи було те фантазування порожнім конструюванням небувалих ситуацій, чи в ньому виявлялися якісь потойбічні, не проявлені можливості для людини, не реалізовані ще й досі?
А писалося ось що…
Молодий учений, професор Київського університету Станіслав Гоб зробив надзвичайне відкриття — зба-гнув таємницю зародження світового руху, а відтак і всіх джерел енергії. Він може вільно трансформувати різ-новиди енергії одна в одну і навіть відкривати криниці сили в глибинах речовини, тобто в надрах атома. Глибо-ко замислившись, чи має він право передати людям страхітливу потужність космічного творення, Гоб вирішує, що існуюча людська цивілізація не здатна гуманно розпорядитися чарівним винаходом. Тим часом гримнула революція, почалася громадянська війна. Вченого переслідують представники розмаїтих сил — білогвардійці, анархісти, розвідники Антанти, одного разу червоногвардійці вдерлися до його лабораторії і, побачивши химе-рні креслення та моделі приладів, вирішили "недорізаного буржуя шльопнути". На щастя, надійшов револю-ційний студент, котрий колись вчився в університеті і знає Гоба. Він рятує вченого та його експонати й крес-лення.
У цій безвиході Гоб вирішує летіти у Всесвіт. Оскільки люди Землі можуть обернути його відкриття ли-ше на зло, треба шукати істот, достойних отримати титанічні сили атома. Він формує портативний пристрій, в якому може долати міжзоряні простори. Практично унікальний корабель здатний розвинути безмежну швид-кість, він в польоті перетворюється в гігантську "світлову краплю", невразливу для часово-просторових тіл. До каюти поміщено кілька автоматів — штучних помічників, пальне добуває професор з будь-якого кристалічного шматка речовини.
В якусь грозову ніч, коли лабораторію Гоба знову атакують невідомі озброєні люди, він вистрибує з вік-на, пробирається в гущавину саду, де стоїть готовий до старту зоряний пристрій, і відлітає у Всесвіт.
Чого тільки не накрутив юний автор у тому багатотомному романі. Спочатку політ на Місяць. Там у пе-черах Гоб знаходить залишки селенітів-учених, ув’язнених в гірських темницях. Дивується, чому цивілізації на Місяці нема, а в’язниці ще й досі лишилися. Нещасні бранці розповідають, що вони озброїли селенітських во-лодарів страхітливою потугою атома, а ті, замкнувши винахідників у підземелля, розв’язали останню війну між племенами. Всі загинули, а винуватці залишилися під наглядом автоматичних охоронців, у самотині спокутую-чи жахливу вину.
Гоб визволяє їх, пропонуючи летіти у зоряні світи, щоб передавати тим чи іншим цивілізаціям заповіт космічного імперативу: відкривати джерела атомної енергії лише тоді, коли цивілізація визріє і стане повністю гуманною. Корабель прямує до Марса, потім до супутників Юпітера, а далі — до інших зірок. Всюди Гоб виз-воляє соратників-учених, вони створюють побратимську команду для казкової місії — об’єднання всіх світів у Галактичну Сім’ю…
Що ж, сюжет як сюжет, на цьому можна накрутити безліч колізій та пригод, але й тепер, згадуючи свої "писання" в тривожні дні окупації, я віддаю належне ідеалам, що виплекали мою душу. Згадай, читачу, що на-віть сучасні зарубіжні фантасти, мріючи про освоєння далеких світів, рідко піднімаються до гуманістичних прогнозів прийдешнього: більшість сюжетів — війни, поневолення аборигенів, зоряні колонії, гангстерські зма-гання. Оця фундаментальна комуністична орієнтація, котра дозволила великому мрійникові Івану Єфремову побудувати прекрасні картини грядущого гармонійного світу, котра врятувала совість і віру автора цих рядків від зневіри та занепаду, є, на мою думку, головним плодом революції. Не предмети, не будівлі, не освіта, не всілякі блага, а саме отой невмирущий вогник на обрії мрії, котрий не дає нам забути, що ми люди, що ми діти Великої Розумної Ріки Всесвіту, до якої маємо прилучитися…
Але пробач, ласкавий читачу, за цей відступ. Ходімо далі по стежинах пам’яті…
Настала зима сорок першого — сорок другого. Снігова, морозна, тріскуча. Високі кучугури вкрили хати. Інколи здавалося, що на світі нема ні війни, ні горя, а лише білий-пребілий сон, а в ньому засніжені ліси, роман-тичні хатки, розкидані сям і там, та де-не-де блакитні цівки диму, що здіймаються до самого неба.