І диво дивне! За півгодини все експропрійоване лежало на своїх місцях. Колишній комірник сміявся, за-певняючи, що доморощені злодії принесли навіть більше, аніж пограбували. Суспільна свідомість одразу виро-сла на кілька порядків, селяни зрозуміли, що красти негоже!
Отже, окупанти чудово оцінили переваги колективізації: майже дармова праця селян, централізовані за-готівки зерна, м’яса, яєць, молока і можливість грабувати трударів безкарно, тотально, поза всяким законом чи обмеженням.
Зі старостою не пощастило: спочатку став один місцевий житель, три дні побув, потім відмовився. Потім ще один, з ним теж відбулася метаморфоза. Сказав людям: "Бийте, ріжте, а я негоден керувати вами!"
Прислали когось із сусіднього села — рудого, недолугого п’яничку. Проте він передавав розпорядження з району вчасно, а чи виконували люди ті накази — його не обходило. Поліція контролювала послух селян умі-ло й хвацько.
До Борисполя одвезли кілька активістів — голову сільради, членів партосередку. Розповідали, що їх роз-стріляли за містечком і закопали в братській могилі.
Осінніми днями повернувся батько. Спочатку він потелефонував з Воронькова до старостату, і нам пере-дали радісну вість. Ми всі гуртом — мама, сестра і я — зустрічали його за Бекетом, неподалік від лісництва. Було сиро, вогко, накрапав осінній дощик, мжичка, на шляху — багнюки по коліна. В небі пливли сірі, понурі хмари, вітер гнав їх безжально, агресивно, жорстоко. Мені здавалося, що й природа відчуває трагічність людст-ва, відповідно відображаючи страшні соціальні драми стихійними потрясіннями.
Вдалині показався гурт людей, які поволі повзли до села між калюжами та баюрами грязюки. І раптом в небі щось прорвалося. В розривах між хмарами з’явилося сонце, бризнуло урочистим променем довкола, звесе-лило душу. То була якась зоряна година, я її запам’ятав навіки! До цього в свідомості ворушилися строфи сум-них віршів, що їх я, до речі, писав майже щодня, щось на зразок: "Горить вогнем далекий схід, реве розпукою, прокльоном, все перетворює на лід і гонить, гонить хмар колони…" І раптом, коли я побачив згорблену постать батька і сонячно-блакитну феєрію над ним у високості, самі собою виплеснулися з серця оптимістичні рядки, сповнені дивної віри і певності:
Дмухни сильніше, вітре мій,
Розбий завісу злу довкола,
Щоб сонце ясне побороло
У заметілі світовій!..
Сонце знову сховалося за свинцевою пеленою, проте вогняний палець торкнувся чогось втаємниченого в юній душі, і мені було під осінньою сльотою лоскітно-щасливо, ніби хтось ласкавий і незримий обняв ніжними руками.
Гурт людей наблизився. Я ледве впізнав батька поміж односельчанами: щоки заросли місячною щети-ною, вдягнутий у пошматовану куфайку та ватні штани, на ногах чуні з автомобільних камер. Ми обнялися, мати заголосила:
— Оце такими захисниками Сталін хотів зупинити танки німецькі? Боже ж мій, Боже, та скільки ж вас бродить по степах і лісах? А скільки не вернуться додому?
Батько зацитькав ті жіночі лементи, ми лісовими стежками повернулися додому, а вірніше — до кімнати, яку наймали у сусідів. По дорозі він розповів, що товпище таких, як і він, нестройових німці перехопили десь під Чугуєвом, обстріляли. Жодного захисту, пі команди. Всі кинулися врозтіч. Хтось потрапив до полону, хтось загинув. Батьку довелося тиждень звідати гіркоти полону десь за Березанню. Вночі вони змовилися з гуртом знайомих хлопців і, прорізавши колючий дріт, дали драла. Бігли цілу ніч, потім дві ночі переховувалися в лісах, а тоді — поза селами, поза дорогами добралися-таки до свого району.
Треба було щось робити, життя продовжувалося. І батько влаштувався працювати ковалем та слюсарем у лісництві. Він заробляв на хліб, а я й далі ловив рибу — руками чи кобилою-топтухою.
Осінь сорок першого запам’яталася ще кількома апокаліптичними картинами. Одної ночі в напрямку Ки-єва спалахнула страшна заграва, а потім до Кілова долинули потужні вибухи. Чорний дим стояв над обрієм ці-лий тиждень. Докотилися чутки, що радянські літаки бомбардували столицю. Потім оповідали, що це партиза-ни вчинили серію диверсійних акцій, що вибухівка закладена перед відступом.
Мати турбувалася про долю родичів, котрі жили в Києві, і послала мене дізнатися, що та як. В старостаті дали мені папірець, хто я та що, мати звеліла не затримуватися в столиці жодного дня, а одразу ж повертатися додому.
Йшов я, як і влітку, луговими дорогами. Жодної душі, тихо, тільки копички сіна довкола та дим від не-допалків над Києвом. Мости були підірвані, але біля Осокорків працювала переправа. Кілька перевізників ору-дували байдаком-дубом, на ньому навіть переправляли підводи й машини.
Києва я не впізнав. Хрещатик лежав у руїнах, від смороду тяжко було дихати. Часто перевіряли докумен-ти. З родичами все було гаразд, вони дали мені в торбу мила, сірників, солі і на другий день відправили назад. По дорозі я був свідком якогось містичного дійства: тисячі й тисячі євреїв приречено рухалися густими коло-нами в напрямку Лук’янівки. Де-не-де охоронці в чорній уніформі, собаки і ота повільна гусениця з людських постатей. Опущені погляди, сірі обличчя, цілковита тиша. Досі в мене збереглось враження, що вели на зни-щення до Бабиного яру вже мертвих людей. Щось подібне я відчував на сеансах відомого психотерапевта-гіпнотизера, котрий навівав піддослідним певний стан і змушував їх діяти так, як йому хочеться. Я переконаний, що тоді було здійснено вражаючу соціально-релігійну гіпнотизацію сотень тисяч віруючих іудеїв. Якась масш-табна приреченість, добровільна жертва. А чим інакше пояснити ось таку безборонність? Адже навіть сотої ча-стки тої юрби було достатньо, щоб скрутити, знищити, розтерзати мізерну кількість охоронців!
Мій розум, свідомість чотирнадцятилітнього хлопця знемагали від марних спроб збагнути таємниці такої поведінки людей. Фільми, книги, легенди, казки, що їх я прочитав, подививсь, не давали взірців для співстав-лення чи пояснення. Лише пізніше в результаті життєвого досвіду з’явилися деякі міркування, але про це зго-дом. А тоді — що залишалося робити? Сприймати реальність як сюжет страшної казки, а всі казки рано чи піз-но кінчаються щасливо.