— Зупинися, дай стрінутись з тобою!
— Це неможливо! — чую таємну відповідь. — Але пораду можу дати. Здіймись у небо — тоді ти поєднає-шся зі мною…
— Глянь, Марічко, у небо, що ти бачиш там?
— Зірки, Ойра-хане.
— Зірки вгорі, зірки внизу — у водах. Де ж правдиві?
— Хі-хі! Який смішний. Вгорі правдиві…
— Чому вгорі?
— Бо ось я зійду вниз, сколошкаю воду, і зірок внизу вже не буде. Вони не справжні, бо… відбиті, від-дзеркалені…
— Ах ти ж моя розумнице! Як добре сказала. Коротко і правдиво. Все справжнє при перевірці ще справ-жніше, а несправжнє — щезає, пропадає. Так і добро, правда. Коли людина гарна, добра, щира, то вона всюди добра, мудра: у в’язниці, в голоді, в холоді, на краю смерті. А якщо прикидається "доброю", то… поколошкай її, як ти оце воду хотіла поколошкати… і добро з неї злітає, мов павутина.
— А хіба можна прикинутися добрим?
— Ще й як! Скільки підлих людей прикидається добрими, хорошими. Куди моїм ілюзіям до їхніх! Мої ілюзії не шкодять нікому, а ілюзія правди — страшне лихо…
— Як це можливо, Ойра-хане, щоб зло прикидалося добрим? Тоді ж воно вже не зло!
— Зло вельми хитре, Марічко. Воно подібне до багатоніжки з сотнями щупалець. Кожне щупальце щось означає: нікчемність, зраду, грубість, ницість, лінощі, насилля, ненависть і багато-багато інших мізерій. Поміж них є одне щупальце — обман. То — найстрашніше щупальце, бо воно має чаклунську здатність підробляти все на світі.
— І добро теж?
— І добро. Тільки це добро не справжнє. Так ніби злий артист надіває машкару доброго чоловіка.
— Як страшно. Він же може піддурити багатьох людей!
— Не навіки, не надовго, Марічко. Бо як погане дерево не дає доброго плоду, так і підроблене добро ли-шає за собою сліди свого батька — обману. В тому його поразка.
— Ти все це збагнув у нашому світі, Ойра-хане?
— Тут, дівчинко…
— А у вас такого нема?
— У нашім краю я такого не знав.
— Ти обіцяв мені оповісти про свої мандри. Я хочу послухати твою зоряну казку…
— Гаразд. Слухай, Марічко. Тільки важко мені оповісти все, що я несу в серці своєму. Колись ти знати-меш більше, як розум твій розквітне в повну силу. Про свій край нині промовчу, бо нема тих слів, які б щось передали тобі, пояснили. Я вже згадував, що потягли мене у мандри голоси далекого страждання і плачу… жадоба віддати власну повноту щастя й радості невтішним дітям загублених світів. І я рушив у путь…
— Як, Ойра-хане? На чому, чим?
— На кораблі, що може пливти в зоряному океані, ми вміємо їх творити.
— Я б хотіла політати поміж зорями. У сні я літала біля сонечка, біля місяця…
— Бо ти готова до польоту, дівчинко. Твоє серце дозріває…
— Ти мене коли-небудь візьмеш із собою?
— Можливо, візьму. Проте зажди… я оповім далі. Я летів від зірки до зірки, від планети до планети, шу-кав краю, звідки долинає плач дітей, де б моя сила, вміння, прагнення, розуміння були потрібні, жадані. Біля однієї зеленої зірки я знайшов гарний живий світ — затишний і милий…
— Хто там жив?
— Червоні маки.
— Лише квіти?
— Так я гадав спочатку. Сходило на обрії ніжно-смарагдове сонце, з теплого ґрунту пробивалися синьо-зелені парості, розкривали назустріч світилу тугі пуп’янки. Коли зірка була в зеніті, рослина давала прегарну квітку — пурпурову, з дивним п’янким запахом, якусь тривожну…
— Тривожну? Чим?
— Вона звучала загадковою мелодією, Марічко. Від неї линула ледь чутна пісня.
— Як дивно. А втім… пригадую, інколи мені здається, що й наші квіти співають… особливо соняшник…
— Чарівно мовиш, Марічко. Напевне, так воно і є. Слухай же… Я сидів поміж квітами довго-довго, че-кав якогось дива. І дочекався. Повіяв легенький вітер, маки задзвеніли гучніше, звуки спліталися в казкові хо-рали, переливи, симфонії. І з тих звуків народжувалися в просторі тонкі, ледь видні постаті…
— Які вони?
— Подібні до людей. Синьоокі, золотокосі, з трепетними гнучкими руками. Вони танцювали серед кві-тів, гралися радісно одне з одним і танули, танули в просторі, щезали, ніби випаровувалися під променями зе-леного сонця. Лише деякі не танцювали, а поважно походжали поміж маками, збирали дрібненьке рожеве насіннячко і сіяли його в ґрунт. Я здивувався й запитав, чому вони не граються, не танцюють. Адже їхні товариші радіють, не думаючи ні про яку працю…
— Як ти зумів запитати їх, Ойра-хане?
— А як тебе розуміють тварини, коли ти дуже любиш їх? Певно, в серці є така мова, котра зрозуміла всім істотам…
— Що ж сказали тобі сіячі квіток?
— Вони відповіли, що квіти загинуть, якщо не посіяти зернята в ґрунт. Не буде квітів, не буде мелодії, не народяться чарівні істоти, щезне радість під променями зеленого сонця. Радість треба не лише відчувати, а й творити.
— То гарні істоти, Ойра-хане?
— Дуже гарні, дівчинко. Я довго милувався ними. А потім запитав, чи не потребують вони допомоги? Чи не бажають нового вияву, невідомого їм? Істоти не збагнули мене, залишилися чужими й байдужими. І я зрозу-мів, що краса теж може замкнути своїх творців у безвихідне коло, якщо вона стане метою досягнення…
— Ти кажеш — краса… А що вона для тебе, Ойра-хане?
— Лише стежка пошуку, дитя моє. Лише стріла, яку я пускаю у небо зростання. Лише сила, що нею до-лаю простір і час. Лише почуття, яким я творю свої задуми…
— А куди ти йдеш? Яка твоя мета, мій друже?
— Ти хочеш спіймати мене на слові, мудра дівчинко? Усміхаєшся? Не спіймаєш… Моя мета всюди, де мене чекають. Де жадають побачити мої очі, де моє серце зігріє інше серце, котре холоне від самотності, де моя рука вкаже шукачеві на нову стежину, що її він довго й марно шукав. Ось чому я залишив планету маків і поле-тів далі. На шляху стрічалося безліч темних, ворожих планет — породжень хаосу й мороку. Там кишіли мото-рошні чудиська, що пожирали одне одного в шаленій люті та злобі й знову відроджувалися в конвульсіях та прагненні вирватися з полону власної темряви. Я минав такі світи, бо що міг їм дати? Може, коли-небудь сусід-ня зірка спалахне палючим промінням і спопелить згущення драконів, і гармонійні зерна інших світів засіють звільнену планету для осмисленого життя. Так мислив я і летів далі, а на серці все ж таки лишалася туга, бо відчувалося мені, наскільки тяжко розумним істотам творити красу й гармонію в нескінченному космосі…