— Я ще не все збагну… те, що ти мовиш… Та відчуваю, що це правда. Як же принести людям казку?
— Спочатку треба випустити їхні серця з темниці. Ти виділа — навіть у цирку вони сидять в кілька ря-дів: спереду — найбагатші, найпишніші, а далі — все бідніші, бідніші. А хіба розум і добро можна виділити вбранням чи владою?
— Навіщо ж ти показуєш фокуси, Ойра-хане?
— Я чекаю…
— Чого ти чекаєш?
— Щоб люди збагнули страшну силу ілюзії. Я їм показую за один вечір ціле товпище фантастичних по-дій. Явища, речі в найхимерніших сплетіннях переходять одне в одне — і щезають безслідно. А вони не розу-міють, що і життя їхнє — таке саме. Хапаються за оболонку явищ і вмирають, переслідуючи міраж, не сягнувши нічого сталого, надійного. А головне — топчуть під ноги…
— А що головне?
— Свобода і Правда, Марічко. Той край, звідки я родом, — вашою мовою можна назвати Краєм Свобо-ди, хоч у нього відсутня будь-яка назва.
— Хто може дати людям свободу, Ойра-хане?
— Свободу не можна дати. І правду також. їх треба відкрити в собі, одвоювати у обману, в ілюзії. Сво-бода — як дорогоцінне джерело води, замулене брудом і сміттям примарних бажань…
— Тобі тяжко тут, на Землі?
— Мені сумно, Марічко. Я — самотній. Якби не ти, якби не рідкісні дитячі душі… то довкола була б су-цільна пустеля…
— А що тебе привело сюди?
— Я почув плач дітей, заблуканих у хащах примарної казки. До мого краю, де повнота і щастя, де радість і кохання, долинув потік болю і муки. Хіба міг я не відгукнутися? Щастя вимагає віддачі, як і сонечко в небі хоче зростити надміром свого проміння прегарні квіти на Землі. Мені тяжко було зважитися на такий крок, ще тяжче пристосуватися до чужого світу, зрозуміти його, знайти якісь дотики, сумісність, спільність. Це були до-вгі мандри…
— Розкажи мені про свої мандри, Ойра-хане.
— Ой, Марічко, то ціла казка. Мені складно оповісти так, щоб ти збагнула.
— Я постараюся, мій друже…
— Хай наступної ночі. Добре, Марічко? Вже прохолодно, місяць лягає спати за обрієм, затихли жаби на луках. І в тебе склеплюються оченята. Хай завтра…
— Хай буде так, Ойра-хане! Тільки я неодмінно, неодмінно хочу послухати твою чаклунську казку…
***
Стріла не зна, куди вона летить
Крізь шум, і свист, і крики знавіснілі,
Настане лиш тоді пізнання мить,
Коли вона торкнеться цілі!
А коли ж ми, читачу, забули про свою казку, про ту легенду, що її ткало так багато крилатих душ? Зга-даймо, згадаймо, скільки казкових повитух стояло біля духовних лон, щоб народити нову людину у прийдеш-ність! Від прадавніх волхвів-міфотворців, чудотворців — до "божевільного" Ціолковського, котрий проклав космічні стежки до "Променистого Людства", від божественного Платона та його найлюдянішого учителя Сок-рата — до безстрашного Реріха, від праслов’янського Бояна — до нашого рідного Кобзаря, від мудрої Гіпатії — до мужньої Лесі Українки, від Еврипіда — до Лермонтова! Можна знову й знову перелічувати преславні імена — набирається легіон зоряних посланців, котрі несли і несуть Світло Розуму та Любові. І що ж? Чи посилюєть-ся Вогнище Матері Світу? Чи стають благороднішими обличчя людей Землі? Затихають війни? Чи зміцнюється розуміння космічного покликання істоти мислячої?
Гай-гай! Ми бачимо вічне "Падіння Люцифера-Світоносця". Згадаймо, згадаймо, мій друже читачу, це прадавнє попередження…
Першонароджений Архангел. Найвищий. Найясніший. Обдарований дивними скарбами духу, краси, знання. І зненацька — падіння! Чому? Апологетичні легенди твердять: гординя! Бажання посісти Божий Трон. А за тим — катастрофа. Поразка від армій Михайла, втрата першородності, світоносності, перетворення в Кня-зя Мороку. Що означає зловісний переказ? І чи справді потерпів поразку Повстанець? А що, коли традиції змі-шані? Уявімо на мить, що бунтівник переміг, що в Центрі Всесвіту сів до Космічного Комп’ютера Узурпатор, що назвався Володарем і Творцем? І сформував армію жерців, апологетів, священнослужителів, які віками ку-рять фіміам та "узаконюють" страшний підступ. Він оволодів всіма, навіть найглибшими, каналами інформації Макро— і Мікрокосмосу. Що далі — можна уявити. Будь-яке прагнення до свободи Розуму й Серця карається. Будь-яке намагання здійснити справедливу дію, відкрити нові шляхи в пізнанні, сформувати суспільство Права терпить поразку. Чи не тому так низько падають люди, хоч і мають буквально казкові вартості у всіх сферах пізнання й чуттєвості? Чи не тому паплюжать світоносних посланців, віддаючи їх у руки неправедних суддів?
Сократ дарує сучасникам своїм плоди мудрості, щирості, краси. Чим завершується стежка дружелюбнос-ті? Чашею цикути, цинічним вироком володарів.
Платон обдаровує тирана Діонісія знанням справедливого володарювання, державної мудрості, а той продає його на галери, в рабство.
Учитель Нового Завіту відкриває стежку свободи: "Царство Бога у вашому серці!" А люди розпинають його.
Кампанелла мріє про Державу Сонця, а святі отці тридцять літ гноять його у темниці.
Жанна д’Арк визволяє Францію від чужинського полону, а король, котрий отримав від неї корону, зали-шає її напризволяще в руках служителів "Князя світу цього". Мільйони героїв віддають свої життя і долю на олтар Нового Світу, мріють про "блакитні міста" Прийдешності, а Сталін та його мільйонолика мафія нещадно дискредитують ідеали Комуни, жадаючи, щоб нові покоління жахалися самого слова "комунізм". Задумаймося про те, як химерно переплелися ниті причинності, як підмінилися поняття Добра і Зла, як лукаво карається вся-ка світла ініціатива, як знову й знову дається в різних багатоколірних обгортках видимість "оновлення" Плане-ти,
Вічно запалюється Вогонь Світоносця, і вічно він гаситься чорними руками, вітрами злоби. Цей феномен Падіння Люцифера треба розгадати, бо інакше — як йому воскреснути з мороку? А якщо Світоносець не вос-кресне, то хто ж нестиме Світло?
МАНДРИ ОЙРА-ХАНА
Я лечу, поспішаю, хочу сягнути обрію, жадаю гля-нути, що там — за ним? Він віддаляється невпинно, зманливо над чолом своїм запалює за грави заходу багря-ного або світанку ніжного. І тче, тче з променів надзем-них світів таємних обриси. Я кричу, благаю: