Дядька Грицька забрали. Від сина Івана, котрий служив радистом на Чорноморському флоті, зажадали зречення. В газеті "Пролетарська правда" було надруковано, що такий-то Іван "зрікається батька — ворога на-роду" і обіцяє вірно служити справі Леніна — Сталіна, оскільки є членом ВКП(б). Старому лісникові в тюрмі дали прочитати це зречення, він тяжко плакав, не промовивши й слова на таке блюзнірство. Після того тітка Ганна не мала жодних вістей від чоловіка, лише віддано — рік за роком — ходила до гадалок, які запевняли, що "Грицько живий", що "після пікової дороги згодом повернеться додому". "Пікова дорога" дядька завершилася тим, що в п’ятдесят шостому році тітку Ганну ощасливили повідомленням про реабілітацію її чоловіка; а роз-стріляли його тоді ж таки — ще до війни. Та хіба тільки його? Лише в нашому селі, де налічувалося біля двох-сот дворів, — було репресовано, знищено десятки людей. І так — у кожному селі, місті. Смертельна демонічна коса свистіла щоднини протягом десятків років. Хіба можна звести закономірності тієї "косовиці" душ лише до "характеру" Вождя та його помічників?
А втім — я поспішив, перескочивши зі спогадів дитячих до пізніших, вже зрілих думок. Тоді все те стра-хіття сприймалося якось інакше, може, навіть звично, природно, адже щоранку сходило сонце, тьохкав навесні соловейко, мукали щодня корови, вертаючись у хмарі куряви з громадського пасовиська. Вісті про лихоліття тієї або іншої людини, сім’ї, вплетені в потік звичайного життя, не торкалися глибин дитячої свідомості, а сприймалися як обов’язковий чинник буденності…
Щодня мовилося, діялося узвичаєне, рутинне, звичне — як дихання, як їдження, як пиття води: прокида-тися вранці, носити воду, варити борщ і кашу, снідати, обідати, вечеряти, а для того, щоб все це було постій-ним, — треба сіяти, орати, вирощувати, копати, заробляти гроші, годувати дітей, прати, добувати паливо, пред-мети вжитку, цукор, горілку, молоти зерно на борошно, заквашувати тісто, вимішувати, пекти хліб…
Проте всі ці звичні дії не були таким собі мерехтінням марних дій: у кожній з них відображалося щось виняткове, значне, вічне, таємниче. Це ми в дорослому віці знаємо, чому бродить тісто, чому сходить сонце, чому співає соловейко, чому парує земля навесні і обрієм біжать "баранчики". А в дитячі дивні літа відсутнє позитивне знання, та й не потрібне воно, чуже й зайве. Схід сонця — вічне диво! Все, що супроводить це космі-чне дійство, — чаклунство: молитовний спів пташок, міріади росинок на траві, ніби крапельки безцінних само-цвітів, дим над коминами, мовби жертовний дарунок небу від кожної світлиці, урочисті поклики півнів понад пробудженим селом, нетерпляче мукання корів, жадаючих якнайхутчіше дістатися пасовиська…
Те село Бурти — дарунок долі моїй дитячій душі. Там формувалася свідомість, там було місце моєї си-ли, недарма ще досі сновидіння пов’язані з психообразами тих країв, того часу. Читачу, краєвиди, що тебе ото-чують, не просто лаштунки спектаклю — то елементи твоєї душі, то — ноти мелодії твого життя, то ключі до подальшого самотворення твого внутрішнього космосу…
Перша хата, де ми жили, здавалася в найми незаміжньою дівчиною Яриною. Колгосп "Перебудова", де батько влаштувався ковалем, щось там платив їй, а вона жила в родичів. Хата як хата: кімната, піч, настелені дошки для спання (піл). Скриня замість столу, лавки аж до порога, відро з водою, рогачі в кутку, палаючий во-гонь між челюстями печі. Все потрібне, нічого зайвого. їсти — з однієї миски. Спати з сестрою — на одній по-стелі, вкриватися одним рядном. Чому зреклися ми такої вражаючої простоти, що була запорукою духовної цноти і непідробного щастя? Хіба тепер, коли нас заливає потоп речей — телевізорів, магнітофонів, пральних машин, сервантів, кухонних причандалів, машин, розмаїтих страв, книг, часописів, — хіба, маючи в сотні разів більше тих "дарунків" науково-технічної ери, ми маємо бодай па дрібку більше радості й втіхи?! Навпаки! Втрачено — і, може, навіки — чари безпосереднього контакту людської душі з Матір’ю, що нас породила, ви-плекала в тисячолітніх мандрах і пошуках, з Природою…
Звичайне село, проте воно відобразилося в дитячій уяві, як щось казкове, містичне, вічне. Може, то і є правдиве бачення світу, про яке завжди говорили мудреці, — бачення очима серця?
Стежиною поміж городиною я біжу на леваду, далі трави, квіти. Стежечка понад ставом. Ланцюжок із кількох ставків пролягає у затишних долонях розлогої долини; ті розкішні плеса творяться завдяки загатам-греблям із потоку-річечки, що зветься Росавкою. Росавка, Роставиця, Роська, Рось! Скільки хвилюючих гідро-німів, що свідчать про славну давнину цих благословенних країв! Тут формувався дух росичів, русинів, руси-чів, тут вони набирали снаги для безмірного космічного шляху. Чи не розгублено скарби пошуку на манівцях останніх віків?
Ставки широкі, розкішні, порослі густим очеретом та цар-зіллям. Риби — карасі, лини, коропи, окуні — сонно нишпорять в прозорій воді. А поміж ними — блискучі жуки, чорні п’явки, а на поверхні води — меткі павуки, що безкоштовно показують диво ходження по водах…
На тім боці — гряда високих круч, порослих материнкою, звіробоєм, полином, дикою полуницею. Далі — поля, за ними — село Кадомка. Трохи праворуч — за ставом — куток, що зветься Коробівщиною. Там бага-то сімей з прізвищем Коробенко. Перша моя вчителька — Леся Сергіївна Коробенко-Григорівська — мешкає там. Чорноока, експансивна, справедлива, щира — вона чомусь одразу відзначила мене в першому класі, полю-била, запросила до хати, дарувала книги з власної бібліотеки. Чоловік — теж учитель — Лаврін Йонович: могу-тній, широкоплечий козарлюга, доброзичливий, людяний, покладистий. Він викладав російську мову в старших класах і геометрію. Мало це подружжя сина Юрка, молодшого від мене на рік чи два. Ми разом гуляли, читали, майстрували згодом самопали, стріляли з них по жабах та воронах. У Коробенків був патефон, вони часто слу-хали записи пісень — більше народних: "їхали козаки із Дону додому", "Ой на горі та й женці жнуть", "Засвис-тали козаченьки". Чимало було мелодій танго, які мені чомусь дуже подобалися: "Бризки шампанського", "Дощ іде", ще щось, не пам’ятаю…