Але це так, поміж іншим. Брудні бризки не визначали суті дитячих вражень, все нікчемне одразу ж забу-валося, перекривалося веселкою того царства небесного, що "внутрі нас". Навіть перша й остання дитяча кра-діжка не затьмарила надовго обрію веселощів тих років. А було так…
Сусідські хлопці підбили мене обчухрати вночі сад у однієї бабусі. Було лячно, незвично, проте я згодив-ся. Чому? Хто скаже, де захоронені в глибині єства оті прадавні генетичні веління розбою й насилля, жадоби грабунку й привласнення того, що тобі не належить? Кілька учасників нападу годували шматками хліба пса, відвертаючи його увагу від сторожового об’єкта, а інші геть обнесли яблуню із смачнющими плодами "білий налив". Та па цьому нічна одіссея не завершилася, комусь із нас закортіло огірків (хоч у кожного того овочу було навалом на власних грядках), і ми шаснули у чужу гудину. Тут мене й схопив за комір господар, до речі, наш добрий сусіда. Мої товариші розбіглися, як мишенята, у сутінки, а майбутнього літератора, котрий пише оці рядки, було поставлено перед очі батьків з вкраденими огірками (до того ж — перестиглими жовтяками) у пазусі. Здасться, того вечора не було мені сказано нічого особливого, тільки мама сплескувала долонями та скрушно похитувала головою, батько з сусідом посміялися з моєї нічної пригоди, але вранці відбулося страшне й ганебне.
Вкрадені огірки повісили гірляндою мені на шию, і в такому вигляді батько за вухо провів мене вздовж села. Я плентався, зашпортуючись, у пилюці битого шляху, не сміючи звести очей. Навіть люди, виглядаючи з-за тинів, просили: "Павле Трохимовичу, та хто з нас не творив такої чудасії в дитинстві? Та одпустіть Сашка! Він більше не буде! Еге ж ти не будеш?" Але Павло Трохимович був невблаганний: треба було викорчувати вірус прадавньої генетичної хвороби в зародку. Так воно й сталося, зазіхання на чуже в будь-якому вигляді ви-парувалося в дитячій душі, як невеличка брудна калюжка під палючими променями сонця.
Я тепер часто згадую той благословенний час, коли сам дух злодійства був неприйнятний для нормальної людської громади: коли в якійсь родині виявлявся грабіжник, крадій, то знеславлювалася вся сім’я з покоління в покоління. Пізніше, коли жорстока колективізація розчахнула совість народу, всі тисячолітні традиції честі й совісті було спаплюжено, навіть слово "красти" замінили словом "брати". "Я взяв", "ми взяли". Де? Не має зна-чення. На колгоспному полі, в шкільному саду, на леваді сусіда. Сіно, солома, буряки, зерно на току — брати можна все, що потрапить під руку. Суд? Тюрма, табір? Ніщо вже не втримувало. Тисячолітні заборола впали під ураганним натиском сваволі й беззаконня, мури сумління й духовного самозахисту обрушилися в прірву демонічної вседозволеності…
Можна пояснити ту страхітливу деформацію духу: ще котився понад краєм холодний подих тотального голоду, ще болем і соромом відгукувалися в народнім сумлінні часті випадки людоїдства, я чув про те, хоч такі розповіді в дитячій свідомості відкладалися там же, де й страшні та чаклунські казки. Є десь у тридев’ятому царстві баба-яга, є дракони, є і людоїди. Хоч називалися реальні імена, села. Скажімо, село Краснопілка, що межувало з нашим селом. Там у тридцять третьому, збожеволівши від голоду, мати з старшим сином з’їли бать-ка, а потім почергово — від старшого до меншого — п’ятеро чи шестеро дітей. Коли до хати прийшли комсо-мольці та комнезамівці, старший син варив у чавуні залишки матері в печі. Коли його забирали, він безтямно усміхався, тягнучись брудними, порепаними руками до кісток, що стирчали з чавуна.
А в Трипіллі, де тоді була річкова пристань, забрали стару жінку з дочкою, котрі сформували своєрідний сімейний "кооператив". Запрошували пасажирів на ночівлю, підгодовували пиріжками та борщем, а потім ті люди безслідно пропадали. Як виявилося, нічліжників убивали, перетворюючи в пиріжки, котлети, холодець. Якомусь хлопцю пощастило вирватися з рук убивць, і тоді "кооператив" тріснув: міліція заарештувала бізнес-менів сталінської ери.
Мама оповідала, що на ринках у Києві лікарі проводили лекції, пояснюючи покупцям, чим відрізняється людське м’ясо від яловичини або свинини. І сама вона ледь-ледь не потрапила під ніж "заготівельників", обма-нута якоюсь меткою жіночкою, котра обіцяла їй продати пшона за невелику ціну. Треба було зайти в якийсь темний підвал, але маму зупинив нездоланний жах, вона просила: "Винесіть пшоно сюди, тут розплатимося". Жіночка звивалася вужем, запрошувала: "Та тут кілька кроків, зайдіть!" Але мама вперлася — ані руш з місця. Тоді з глибини підвалу виглянув волохатий, похмурий здоровило і злобно сказав: "Догадлива, сука! Щастя твоє!" Мама кинулася стрімголов від того двору і кілька днів не могла отямитися від несусвітного жаху…
Отож, переживши такий Страшний Суд, народ розгубив усі свої морально-етичні стереотипи поведінки, розпавшись на частки, що рухалися й діяли поза віковими традиціями та звичаями. Люди відчули, що потрапи-ли в світ, де відсутній захист закону — чи то земного, чи небесного: кожен діяв відповідно до веління моменту. Чи не тому так шалено, так вільготно, так стихійно увійшла в побут тих років зрада, зречення від батьків, доно-си, наклепи, зловтіха? Було зруйновано шлюзи совісті, зламано засторогу вічних сил, повалено браму генетич-ного підпілля. Звір у душі людській отримав повну свободу для дії. Тепер адресують всі лихоліття того часу Сталінові та його найближчим поплічникам — Кагановичу, Молотову, Ворошилову, Берії тощо. Чи не надто спрощена схема? Всі ті керівні нелюди (та й безліч інших, менших за чином) лише збудники, ініціатори суспі-льної лихоманки. Ми пережили історичне божевілля, психічну хворобу космічних масштабів. Не було б Сталі-на — був би інший кат, може, ще жорстокіший! Прадавні мудреці говорили: "Те, що вгорі, — те і внизу!" Сим-птоми недуги, що вразила керівне ядро, визначалися всюди, майже в кожній сім’ї. Мій дядько Грицько (чоловік тітки Ганни) працював лісником у Вороньківському лісництві. Спокійний, тихий, дружелюбний чоловік. В пе-ршу світову війну відзначився мужністю, йому дали Георгія і зірочку прапорщика. Після революції повернувся додому, в жодних політичних рухах не брав участі, до білих не приставав, будь-яких бандитів сахався, одразу ж взявся до своєї улюбленої роботи — садити посадки, охороняти ліс. Сусідові закортіло зайняти заробітне місце, він настрочив до ГПУ цидулку, де пояснювалося, що такий-то лісник приховує своє золотопогонне нутро, був царським офіцером, має Георгія, такому чоловікові довіряти відповідальне місце в лісогосподарстві не слід і так далі…