— Ні.
— Щодо мене, Пітере?
10*
139
— Ні.
До вікна підійшла місіс Дарлінг: тепер вона ні на мить не спускала Венді з ока. Вона сказала Пітерові, що всиновила всіх загублених хлопчаків і залюбки всиновить і його.
— А до школи ви мене пошлете?— хитрувато примружившись, запитав він.
— А потім служити в конторі?
— Мабуть, що так.
— І я скоро стану дорослим?
— Дуже скоро.
— Не хочу я до школи, де навчають всілякої нудоти!— запально відказав Пітер.— Не хочу бути дорослим! Ви тільки уявіть собі, тітонько,— я прокидаюсь, а в мене виросла борода!
— Пітере!— обізвалась утішниця Венді.— Я любитиму тебе й бородатого!
А місіс Дарлінг простягла до нього руки. Та Пітер відштовхнув її.
— Не чіпайте, тітонько! Мене ніхто не спіймає і не зробить дорослим!
— Де ж ти житимеш?
— Разом із Дзінькою в тому домку, що ми збудували для Венді. Феї піднімуть його високо на верхівки дерев, де самі сплять уночі.
— Ой, як гарно!— вигукнула Венді так жагуче, що місіс Дарлінг ще міцніше обняла її.
— А я гадала, що всі феї давно померли,— сказала вона.
— Та ні, там щодня з'являються нові,— пояснила Венді, що знала тепер геть усе про фей.— Розумієш, щоразу, як десь уперше засміється дитина, народжується нова фея. Отож, поки будуть на світі малі діти, будуть і феї. Вони живуть у гніздах на верхівках дерев. Бузкового кольору — то хлопчики, білі — дівчатка, а голубі — ні се ні те, просто малі дурнятка, що не знають навіть, хто вони.
— Ото весело мені буде!— правив своєї Пітер, скоса позираючи на Венді.
— Зате вечорами доведеться нудитись самому біля каміна,— сказала вона.
— Зі мною буде Дзінька.
— Дзінька! Та вона ж і пальцем для тебе не ворухне!— досить ущипливо нагадала йому Венді.
— Підла брехня!— писнула Дзінь звідкись із-за рогу.
— То пусте,— відказав Пітер.
— Ні, не пусте, Пітере, ти ж сам знаєш.
— Ну, то летімо разом у той домок.
— Можна, мамо?
— Е ні! Я ледве дочекалася тебе додому, і тепер нікуди не пущу.
— Але ж йому так потрібна матуся!
— І тобі теж, моя ясочко.
— Ні, то й ні,— сказав Пітер таким тоном, наче кликав Венді тільки із ввічливості.
Та місіс Дарлінг помітила, як викривились його губенята, і великодушно пообіцяла, що кожної весни відпускатиме Венді на тиждень прибирати у нього в домку.
Венді воліла б якоїсь певнішої умови: адже до весни було ще так далеко! Та Пітер ураз повеселішав і полетів з легкою душею. Він не мав ніякого уявлення про час і жив самими пригодами. їх було в нього безліч, і ті, про які я вам розповів,— то суща мізерія.
Венді добре знала його, і, мабуть, саме через те її останні слова прозвучали так жалісно.
— Ти не забудеш мене до весни, доки настане час прибирати, правда ж Пітере?
Ну звісно, він сказав, що не забуде, і полетів собі геть. Він поніс із собою отой заповітний цілунок місіс Дарлінг. Ніхто не міг його здобути, а от Пітер узяв дуже легко. Просто диво. Та вона, як видно, про те не шкодувала.
Цілком зрозуміло, що всіх хлопчаків послали до школи. Більшість їх пішла одразу в третій клас, тільки Задаваку спочатку взяли були в четвертий, а тоді пересадили в п'ятий. Найстарший клас у тій школі був перший. Не минуло й тижня, як вони зрозуміли, що пошилися в дурні, покинувши свій острів, але було вже запізно. Та незабаром вони змирилися з новим життям і стали такі ж звичайні, як і ми з вами. А що найсумніше — поступово розучилися літати. Спершу Нена прив'язувала їх за ноги до ліжка, щоб вони не злетіли уві сні; а вдень вони часто розважалися тим, що вдавали, ніби падають з омнібуса. Та минав час, і вони перестали напинати вві сні свої пута, а падаючи з омнібуса, боляче стукались об бруківку. А ще трохи згодом не могли вже наздогнати й власної шапки, коли її здувало вітром.
Самі вони пояснювали це тим, що мало вправлялися, та насправді просто втратили віру в Небувальщину.
Довше за всіх вірив Майкл, дарма що всі з нього збиткувалися. Тим-то він і побачив, як наприкінці першого року Пітер прилетів по
Венді. Вона полетіла з ним у тому самому платтячку, що його сплела собі з листя та ягід ще на Небувальщині. От тільки потерпала, щоб Пітер не помітив, яке воно стало на неї коротке. Та він не звертав ні на що уваги, а тільки знай розповідав про себе.
Венді сподівалася, що вони пригадають собі хвилюючі події давніх днів, та нові пригоди вже геть витіснили з Пітерової пам'яті все, що було тоді.
— А хто такий капітан Гак?— з цікавістю запитав він, коли вона згадала в розмові його запеклого ворога.
— Невже ти не пам'ятаєш,— вражено запитала Венді,— як убив його і врятував усім нам життя?
— Кого я вбив, то зараз же забуваю,— відказав Пітер.
А коли вона несміливо натякнула на те, що, може, Дзінь-Брязь захоче її побачити, він спитав:
— Хто це Дзінь-Брязь?
— Ой Пітере!..— вжахнулася Венді.
Та навіть коли пояснила йому, він однаково не міг пригадати своєї маленької подруги.
— їх тут стільки, що й не злічити,— сказав він.— Мабуть, вона померла.
Як видно, то була правда: адже феї живуть недовго. Та вони такі крихітні, що й коротка часинка здається їм незрівнянно довшою, аніж нам з вами.
Чимало засмутило Венді й те, що минулий рік видався Пітерові за один день, а вона ж так довго чекала, поки він мине! Одначе Пітер був усе такий же милий, і вони чудово розважалися, прибираючи в маленькому домку на верхівці дерева.
Другого року Пітер не прилетів по неї. Венді чекала його в новому платтячку, бо те старе на неї вже просто не налазило. Та він так і не з'явився.
— Може, захворів,— сказав Майкл.
— Ти ж знаєш, що він ніколи не хворіє.
Майкл підступив ближче до неї і злякано прошепотів:
— Слухай, Венді, а може, його й зовсім ніколи не було? Венді неодмінно заплакала б, та Майкл випередив її і заплакав
сам.
Пітер прилетів наступної весни, коли знову настав час прибирати. Дивна річ — він навіть не помітив, що пропустив цілий рік.
То був останній раз, коли Венді побачила його, бувши дівчинкою. Ще деякий час по тому вона силкувалася стримувати потягеньки, щоб на втіху Пітерові не дуже швидко рости. А коли одержувала в школі відзнаку за успіхи, то почувала себе справжньою зрадницею. Та спливав рік за роком, а той безтурботний хлопчисько так і не з'являвся. І коли вони врешті зустрілися знову, Венді була вже одружена, і тепер Пітер важив для неї не більш за порошинку в тій скрині, де лежали її давно забуті дитячі іграшки. Венді виросла. Але не жалійте її. Вона була з тих, кому подобається рости, і в останні роки росла вже з власної охоти, на цілий день випередивши інших дівчат.