Нена не довго думала, що робити, й почепила тінь за вікно. Міркувала вона так: той хлопчисько неодмінно повернеться по свою тінь, то нехай собі забирає її і не турбує більше дітей.
Та, на жаль, місіс Дарлінг не могла дозволити, щоб тінь висіла за вікном. Надто вона вже скидалася на якусь ганчірку і псувала весь вигляд будинку. Місіс Дарлінг подумала бува, чи не показати тінь містерові Дарлінгу, але він саме сидів, обмотавши голову вогким рушником,— щоб була ясніша,— і обчислював, у що стануть зимові пальтечка для Джона та Майкла. Отож турбувати його аж ніяк не випадало.
Та й знала місіс Дарлінг наперед, що він скаже: "А все через те, що за няньку в нас собака".
І вона вирішила щільненько згорнути тінь і заховати в комод, аж поки трапиться зручна нагода розказати про неї чоловікові. Як же необачно вона вчинила!
Така нагода випала лише через тиждень, отієї незабутньої п'ятниці. Атож, це сталося саме в п'ятницю.
— І як я забула, що в п'ятницю треба особливо стерегтися!— не раз казала вона чоловікові згодом, тим часом як Нена сиділа поруч неї з другого боку й тримала її за руку.
— Ні, ні,— відказував містер Дерлінг.— Це я в усьому винен. Я, Джордж Дарлінг. Mea culpa, mea culpa '.— Колись він вивчав у школі латинську мову.
Отак вони сиділи вечір у вечір, пригадуючи собі ту лиховісну п'ятницю, так що зрештою всі подробиці того дня назавжди закарбувались у їхній пам'яті й аж проступили із зворотного боку, як ото обриси профілю на перекарбованій монеті.
— Якби ж то я не прийняла отого запрошення в гості до будинку номер двадцять сім!— тужливо проказувала місіс Дарлінг.
— Якби ж то я не вилив своєї мікстури в Ненину миску!— підхоплював містер Дарлінг.
"Якби ж то я прикинулася, що мені сподобалась та мікстура!"— промовляли зволожені Ненині очі.
— І все тому, що я надто люблю ходити в гості, Джордже.
— І все тому, що я надто люблю жартувати, серденько.
"І все тому, що я надто чутлива до всяких дрібниць, мої любі хазяїне і хазяйко".
А тоді хтось із них чи й усі разом починали плакати, і Нена скрушно думала: "Ой правда, правда, даремно вони взяли за няньку собаку!" І не раз не хто інший, як містер Дарлінг, утирав їй очі своєю хусткою.
— Ну й негідник же він!— вигукував містер Дарлінг, і Нена сердито гавкала, вторуючи йому.
1 Моя вина, моя вина (лат.).
Одначе місіс Дарлінг ніколи не лаяла Пітера. Щось у правому кутику вуст не давало їй узивати хлопчиська лихими словами.
Отак вони й сиділи у спорожнілій дитячій кімнаті, зворушено пригадуючи кожну подробицю того моторошного вечора. А почався він так буденно, точнісінько так само, як сотні інших вечорів.
Нена приготувала Майклові воду для купелі й понесла його на спині до ванної.
— Не хочу йти спати!— репетував він так, наче й досі вірив, що останнє слово буде за ним.— Не хочу, не хочу! Нено, ще ж нема шостої години! Та слухай же, Нено, ось я не буду більш тебе любити! Ти чуєш, не хочу я купатися, не хочу, не хочу!
Тим часом до кімнати зайшла місіс Дарлінг, убрана в білу вечірню сукню. Вона навмисне одяглася раніше, бо Венді дуже любила дивитись на неї у вечірній сукні та намисті, яке подарував їй Джордж. На руці в місіс Дарлінг був браслет Венді — вона попросила доньку позичити його на вечір. Венді дуже любила позичати матері свій браслет.
Місіс Дарлінг побачила, що двоє старших дітей граються, вдаючи її саму й тата при народженні Венді. Джон саме говорив:
— Я радий сповістити вас, місіс Дарлінг, що ви стали матір'ю!— І то таким тоном, яким, можливо, й справді говорив свого часу сам містер Дарлінг.
Венді затанцювала з радості, так само як, можливо, зробила тоді справжня місіс Дарлінг.
Потім народився сам Джон і оголосив про це ще тріумфальніше, бо вважав, що так і годиться, коли народжується хлопець. Аж тут з'явився після купелі Майкл і також захотів народитись, але Джон безцеремонно відказав, що з них уже досить дітей.
Майкл мало не заплакав.
— Нікому я не потрібен!— гірко мовив він.
Звісна річ, жінка у вечірній сукні не могла знести такого.
— Мені потрібен,— сказала вона.— Я так хочу третьої дитини!
— Хлопчика чи дівчинку?— запитав Майкл, ще не вірячи.
— Хлопчика.
І Майкл миттю опинився в неї на руках...
Здавалося б, така дрібниця. Але тепер, коли містер і місіс Дарлінги разом із Неною згадували про це, воно не було для них дрібницею — адже того вечора вони востаннє бачили Майкла в дитячій кімнаті.
Вони пригадували далі.
— Це ж тоді я влетів до кімнати, мов буревій?— запитував містер Дарлінг, тепер зневажаючи себе за це.
...Він і справді влетів тоді, мов буревій. Та, мабуть, йому можна це пробачити. Він так само одягався, збираючись у гості, і все було добрі поки не дійшло до краватки. Незручно навіть таке казати, але цей чоловік, який знав геть усе про акції та облігації, не завжди міг дати собі раду з власною краваткою. Часом вона скорялась йому без опору, але траплялися дні, коли для всіх у домі було б куди краще, якби він переступив свою гордість і почепив на шию краватку-самов'язку.
Той день видався саме такий.
Містер Дарлінг влетів до дитячої кімнати, вимахуючи зібганою неслухняною краваткою.
— Що сталося, таточку, любий?
— Що сталося?! — заволав він, таки справді заволав.— А те, що вонг> знов не хоче зав'язуватись!— У голосі його почулися небезпечні глузливі нотки.— Де завгодно — тільки не в мене на шиї! На кульці, що на ліжку, зав'язується! Разів із двадцять зав'язав! А на шиї — ні! Не хоче — та й годі!
Гадаючи, що місіс Дарлінг ще не досить вражена, він суворо провадив далі:
— Попереджую тебе, матінко, що поки ця краватка не зав'яжеться в мене на шиї, ми не підемо сьогодні в гості. А якщо я не піду сьогодні в гості, я не служитиму більше в конторі. А якщо я не служитиму більше в конторі, ми , гобою помремо з голоду, і дітей наших викинуть на вулицю.
Та навіть і це не зворушило місіс Дарлінг.
— Ану дай я сама спробую, любий,— сказала вона.
За тим він, власне, і прийшов. Отож місіс Дарлінг своїми чарівними прохолодними руками швидко зав'язала на ньому краватку, а тим часом діти стояли поруч і спостерігали, як вирішується їхня доля. Іншому чоловікові, може, й не сподобалося б, як легко зробила це місіс Дарлінг, та містер Дарлінг мав незлобливу вдачу. Він безтурботно подякував дружині й ураз забув про свій недавній гнів. А за мить уже витанцьовував по кімнаті з Майклом на плечах...