— А Майкл схожий на тебе.
Венді підійшла до нього й поклала руку йому на плече.
— Любий Пітере,— сказала вона,— у нас така велика сім'я, і мої найкращі літа вже, звісно, позаду, але ж ти не хочеш ніякої переміни?
— Ні, Венді, що ти...
Він справді не хотів переміни, але дивився на Венді трохи розгублено й кліпав очима так, як ото буває, коли людина тільки-но прокинеться і не знає, чи вона ще спить, чи вже ні.
— Що з тобою, Пітере?
— Та я оце подумав,— якось ніби злякано відказав Пітер,— це ж усе не насправді? Те, що я їхній батько, і все таке інше?
— Авжеж ні,— сухо мовила Венді.
— Ти розумієш,— трохи винувато пояснив він,— коли б я справді був їм батьком, то враз би немов постарів.
— І все ж таки вони наші, Пітере, твої і мої.
— Але ж не насправді, Венді?— стривожено перепитав він.
— Звісно, що ні, коли ти цього не хочеш,— відказала Венді й виразно почула, з якою полегкістю він зітхнув.— Слухай, Пітере,— раптом запитала вона, намагаючись говорити твердо,— а як ти насправді ставишся до мене?
— Як відданий син, Венді.
— Так я й думала,— сказала вона, а тоді пішла й мовчки сіла в найдальшому кінці кімнати.
— Якась ти дивна,— мовив Пітер. Він справді був щиро здивований.— І Тигрова Лілея така сама. Теж хоче кимось мені бути, але не матір'ю.
— Певно, що не матір'ю,— холодно наголосила Венді.
Тепер ви зрозуміли, чому вона не полюбляла червоношкірих?
— А ким же тоді?
— Жінок про це не питають.
— Ну що ж, не хочеш — не треба,— образився Пітер.— Спитаю Дзінь-Брязь, може, вона скаже.
— Ще б пак, Дзінь-Брязь тобі все скаже!— зневажливо кинула Венді.— В неї сорому ані крихти.
Дзінь, що підслухувала цю розмову із своєї спочивальні, миттю озвалась: голосно вигукнула щось зухвале.
— Вона пишається тим, що не має сорому,— переклав Пітер. І раптом у нього сяйнула нова думка.— А може, Дзінька сама хоче бути мені матір'ю?
— Дурноверхий йолоп!— розлючено вереснула Дзінь-Брязь. Фея так часто повторювала ці слова, що Венді вже й не потребувала перекладу.
— Я майже згодна із Дзінькою!— сердито вигукнула вона.
Ви тільки уявіть собі: Венді розсердилась! Але їй справді урвався терпець, до того ж вона й гадки не мала, що станеться з ними всіма того ж таки вечора. Коли б вона знала, то нізащо б не дала волі гніву.
Ніхто з них про те не знав. А може, й добре, що не знали: принаймні мали ще годину щасливого невідання. Тій годині судилося стати для них останньою на острові, тож порадіймо разом з ними — адже в годині цілих шістдесят хвилин!
Хлоп'ята весело співали й танцювали в своїх нічних сорочечках. Пісенька була кумедно-моторошна, і, співаючи її, вони вдавали, ніби їх страхають власні тіні. Жоден не відав, що невдовзі на них насунуть справді моторошні тіні й змусять їх по-справжньому тремтіти з жаху.
А тим часом вони танцювали. Що то був за танець! Хлоп'ята з веселим галасом штурхали один одного на ліжко й знову тягли в коло. А скоро почало здаватися, що то вже й не танець, а справжній бій подушками. Та ось уже хлопці вгамувались, а подушки все просилися щоб їх покидали ще трохи,— неначе відчували, що ніколи більше не побачать своїх господарів.
А скільки цікавих казок оповіли вони одне одному того вечора, перш ніж почути від Венді останню, ту, що вона розказала їм на сон грядущий.
Навіть Задавака і той спробував щось розповісти, але його казка вже при початку була така нудна, що він сам злякався й похмуро мовив:
— Еге ж, нудний початок. То будемо вважати, що це вже й кінець. Нарешті хлоп'ята повкладались у ліжко й наготувалися слухати казку Венді.
Ця казка подобалась їм найдужче, зате Пітер страшенно її не любив. Щоразу, як Венді починала оповідати її, він ішов геть з дому або затуляв вуха руками. Можливо, якби він зробив так і того вечора, вони всі й досі були б на острові.
Та цього разу він залишився на місці, а чим це скінчилось, ми побачимо далі.
Розділ одинадцятий
КАЗКА ВЕНДІ
— То слухайте,— почала Венді. Майкл лежав у колисці біля її ніг, а решта сім хлопчаків — на великому ліжку.— Був собі колись один чоловік...
— Нехай би краще була жінка,— обізвався Чубчик.
— А ще краще — морська свинка!— докинув Хвалько.
— Ану тихо!— цитькнула на них Венді.— Є там і жінка, і...
— Ой матусю!— вигукнув один з Близнюків.— Там справді є жінка? Вона не померла, ні?
— Та ні, ні.
— Я страшенно радий, що вона не померла,— сказав Базіка.— А ти радий, Джоне?
— А ти, Хвалько?
— І я.
— А ви, Близнюки?
— Ми теж раді.
— Ой лишенько!— зітхнула Венді.
— Ану помовчте, ви!— гримнув Пітер, вважаючи за свій обов'язок допомогти Венді, хоч як би не подобалась йому та казка.
— Того чоловіка звали містер Дарлінг,— розповідала вона далі.— А жінку звали місіс Дарлінг...
— А я їх знаю!— вихопився Джон, щоб подратувати інших.
— Здається, і я теж,— не дуже впевнено пробубонів і Майкл.
— Вони були одружені,— пояснила Венді.— То кого вони мали, як по-вашому?
— Морських свинок!— жваво гукнув Хвалько.
— Та ні!
— Оце загадка!— сказав Базіка, що давно вже знав усю ту казку напам'ять.
— Помовч, Базіко. Так-от, вони мали трьох нащадків.
— А що таке нащадки?
— Ну, от ви і є нащадки, Близнюки.
— Ти чуєш, Джоне? Я нащадок!
— Нащадки — це просто діти,— пояснив Джон.
— Ой лишенько мені з вами!— знов зітхнула Венді.— Так от, ці троє дітей мали вірну нянечку, яку звали Нена. Та одного разу містер Дарлінг розсердився на Нену й посадив її на ланцюг у дворі. А діти тим часом полетіли геть з дому.
— Яка чудова казка!— мовив Хвалько.
— Вони полетіли на Небувальщину,— провадила Венді,— де живуть загублені хлопчаки.
— Я так і думав, що вони туди полетять!— збуджено заговорив Чубчик.— От не знаю чому, але саме так і думав!
— Слухай, Венді!— вигукнув Базіка.— А чи не звали одного з тих загублених хлопчаків Базікою?
— —Ав^кс^к. •
— Ой, я теж у казці! Ура, я теж у казці! Ти чуєш, Хвалько?
— Ну цитьте, цитьте... А тепер уявіть собі горе нещасних тата й мами, коли вони побачили, що їхніх діточок немає.
— О-о-о!— застогнали всі, хоч насправді їм було байдужісінько до горя нещасних тата й мами.
— Подумайте лишень про спорожнілі ліжечка!
— О-о-о!
— Аж плакати хочеться!— весело сказав один з Близнюків.