Пітера не так приголомшив біль, як підступність цього удару. Він ураз відчув себе геть безпорадним. Тільки вражено дивився на супротивника. Таке буває з кожною дитиною, коли з нею вперше поведуться нечесно. Вона йде до вас довірливо, не маючи й гадки про те, що ви можете обманути її довіру. Та навіть якщо ви це вчините, вона й далі любитиме вас, але вже ніколи не буде тією самою дитиною, як раніш. Ніхто ніколи не забуває першої несправедливості. Ніхто, крім Пітера. Він не раз стикався з нею, але дуже скоро все забував. Як на мене, оце ж бо й є те головне, чим він різнився від інших.
Тож і тепер Гакова підступність вразила Пітера, наче то було вперше в житті, і він лише безпорадно кліпав очима. А тим часом залізний пазур ще двічі впинався в нього.
Та за кілька хвилин загублені хлопчаки побачили Гака у воді — той щодуху плив до свого корабля. На обличчі його не було й сліду недавньої зловтіхи, тільки смертельний жах: адже за ним знову гнався той самий крокодил. Іншим разом хлоп'ята залюбки подалися б слідом, весело гигикаючи, та тепер мали інший клопіт, бо ніяк не могли знайти ні Пітера, ні Венді. Вони обнишпорили всю затоку, голосно гукали їх, та все марно. Зрештою, вони натрапили на покинутий піратами човен, залізли в нього й вирушили додому, гукаючи дорогою:
— Пітере-е-е! Венді-і-і!
Та у відповідь чули лише глузливий сміх русалок.
— Мабуть, вони ще раніш попливли чи полетіли додому,— розважили хлопчаки.
Вони не дуже тривожились, бо непохитно вірили в Пітера. Навіть весело жартували: от, мовляв, опізнилися сьогодні до ліжка, а хто винен? Сама матуся Венді!..
Та ось їхні голоси віддалилися й змовкли, і над затокою запала глуха тиша. А потім десь ген здаля долинув ледь чутний голос:
— Рятуйте! Рятуйте!
Дві маленькі постаті гойдалися на хвилях ггід Скелею провинних. Дівчинка була непритомна, і голова її лежала у хлопчика на руці. Останнім зусиллям Пітер завдав її на скелю, а тоді й сам знеможено простягся поруч. У голові в нього паморочилось, та він бачив, як невпинно піднімається вода. І хоча знав, що скелю незабаром затопить, проте вдіяти щось уже просто не мав сили.
Отак вони й лежали поряд, а тим часом до скелі підпливла русалка й тихенько потягла Венді за ноги у воду. Відчувши, що Венді зсувається із скелі, Пітер рвучко підхопивсь і ледве встиг витягти її назад. Тепер уже довелося відкрити їй, що чекає їх далі.
— Ми на скелі, Венді,— сказав він.— Але її затоплює приплив, і скоро вона зовсім зникне під водою.
Одначе Венді не збагнула небезпеки.
— То треба тікати звідси,— мовила вона майже весело.
— Еге ж,— мляво погодився Пітер.
— Ми попливемо чи полетимо, Пітере? Він був змушений сказати їй усю правду.
— Як по-твоєму, Венді, чи зможеш ти допливти чи долетіти до берега без моєї допомоги?
Венді довелось признатися, що вона занадто стомлена. Пітер глухо застогнав.
— Що з тобою?— запитала Венді, враз пройнявшись тривогою за нього.
— Я не в силі допомогти тобі, Венді. Гак поранив мене. Тепер я не можу ні полетіти, ні попливти.
— Ти хочеш сказати, що ми обоє потонемо?
— Поглянь, як піднімається вода.
Вони затулили очі руками, щоб не бачити цієї страшної картини. Тепер уже обоє не мали сумніву, що скоро загинуть. Аж раптом щось торкнулося Пітерової щоки — легеньке, мов поцілунок,— та так і залишилось біля нього, немов боязко запитувало: "А чи не можу я стати в пригоді?"
То був хвіст повітряного змія, якого кілька днів тому змайстрував Майкл. Змій тоді ж таки вирвався у нього з рук і полетів геть.
— А-а, Майклів змій,— байдужно мовив Пітер, але раптом ухопився за хвіст і потяг змія до себе.
— Цей змій піднімав Майкла в повітря!— вигукнув він.— То чом би йому не перенести на берег і тебе?
— Нас обох!
— Ні, двох він не підніме. Майкл і Чубчик пробували, та нічого не вийшло.
— Тоді кинемо жеребок,— хоробро сказала Венді.
— Нізащо. Адже ти дівчинка..
Він уже обв'язав кінець хвоста навколо пояса Венді. Вона вчепилася за нього, не хотіла летіти сама, але Пітер силоміць зіпхнув її зі скелі.
— Прощавай, Венді!
Змій поніс її геть, і за кілька хвилин вона зникла з очей. Пітер лишився сам-один посеред затоки.
На той час на скелі вже майже не було де стояти, і вода от-от мала зовсім затопити її. На поверхні затоки затанцювали бліді відсвіти місяця, і зараз же по тому почувся спів русалок — наймелодійніші й найсумніші у світі звуки.
Пітер був не такий, як інші хлопчаки, але врешті і його здолав страх. Дрож перебіг у нього по тілу, неначе брижі по воді під подувом вітру. Тільки брижі на воді біжать та й біжать, а в Пітера це тривало лиш коротку хвилю. Вже за мить він гордо випростався на скелі й усміхнувся отією своєю славнозвісною усмішкою. В душі його гриміли бойові барабани. Здавалося, вони промовляли: "Загибель — це теж пригода, та ще й яка!"
Розділ дев'ятий
ПТАХА-НЕБУВАЛИЦЯ
Пітер ще чув, як русалки одна за одною розпливлись по своїх підводних покоях. А от як зачинялися за ними двері, йому з такої віддалі вже годі було б почути, якби не маленькі дзвіночки, що висять на всіх дверях у коралових печерах русалок і дзвеленчать щоразу, коли хтось відчиняє чи зачиняє двері,— так само, як і в найкращих домах у нас. Оте тихе дзеленчання й долинуло до Пітера.
Тим часом вода дедалі піднімалась і вже сягнула його ніг. Чекаючи, поки хвилі поглинуть його, Пітер задивився на єдину річ, що видніла на темній поверхні затоки. Йому здалося, що то клапоть паперу,— можливо, шмат повітряного змія,— і він знічев'я подумав: цікаво, чи скоро хвилі винесуть його на берег?
Аж раптом він з подивом помітив, що той клапоть не просто гойдається на хвилях, а, судячи з усього, кудись кермує, бореться з припливом і часом навіть перемагає. І Пітер, що завжди ставав на бік слабшого, за кожним разом мимоволі плескав у долоні: так хоробро змагався з хвилями той клапоть паперу!
Та насправді то був ніякий не папір, а птаха-небувалиця, яка чимдуж силкувалася допливти до Пітера на своєму гнізді. Відколи гніздо впало у воду, вона навчилася гребти крилами і оце тепер саме в такий спосіб скеровувала своє чудернацьке суденце до скелі.
Коли Пітер, зрештою, упізнав її, то побачив, що вона геть знесиліла. А небувалиця пливла рятувати його, віддати йому своє гніздо, хоч там лежали її яєчка. Як на мене, дивна вона істота: нехай навіть часом Пітер був добрий до неї, але ж не раз траплялося, що й кривдив.