— Здається, вона сказала: "Бідолашний Базіка!"— прошепотів він.
— Вона жива,— коротко підсумував Пітер.
— Дівчинка Венді жива!— тут-таки вигукнув Задавака.
Тоді Пітер став навколішки біля Венді й побачив свій ґудзик, якого подарував їй. Пригадуєте, вона почепила той ґудзик на ланцюжок, що його носила на шиї.
— Погляньте,— мовив він,— стріла влучила ось сюди. Це мій цілунок, я сам дав його Венді. І він урятував їй життя.
— Я пам'ятаю, які цілунки,— негайно обізвався Задавака.— Ану дайте глянути. Атож, це таки цілунок.
Та Пітер не чув його. Він умовляв Венді швидше одужувати, обіцяючи показати їй русалок. Відповісти йому Венді, звісно, не могла, бо була ще непритомна, зате згори до нього долинуло якесь квиління.
— Чуєте? Це Дзінька,— сказав Чубчик.— Вона плаче, що Венді не померла.
І хлопчаки розповіли Пітерові про Дзіньчин злочин. Ще ніколи не бачили вони свого ватажка таким розгніваним.
— Слухай, ти, Дзінь-Брязь!— гукнув він.— Я тобі більше не друг. Забирайся від мене назавжди!
Фея злетіла йому на плече й почала проситися, але Пітер скинув її геть. І тільки тоді, коли Венді знову підняла руку, він зглянувся на Дзіньку й сказав:
— Ну гаразд, не назавжди, але на цілий тиждень.
Ви гадаєте, Дзінь-Брязь відчула вдячність до Венді за те, що вона підняла руку і врятувала її від суворої кари? Де там! Навпаки — їй ще дужче засвербіли руки боляче щипнути Венді. Дивовижні вони створіння, ці феї. Пітер розумів їх найкраще, отож не раз і лупцював.
Та що ж було діяти з Венді в такому тяжкому стані?
— Несімо її до нас додому,— запропонував Чубчик.
— Атож,— підхопив Задавака.— Дівчаток завжди несуть до себе додому.
— Ні-ні,— заперечив Пітер.— Не чіпайте її. Так буде нечемно.
— Саме це я й хотів сказати,— знов озвався Задавака.
— Але ж і так її залишити не можна,— сказав Базіка.— Якщо вона тут лежатиме, то помре насправді.
— Звісно, помре,— погодився Задавака.— Але іншої ради немає.
— Є, чом немає,— сказав Пітер.— Збудуймо навколо неї дім. Усі радісно підтримали його.
— Тож хутчій до діла,— звелів Пітер.— Несіть найкраще, що в нас є. Перетрусіть усі наші речі. Та не баріться!
І вмить усі стали заклопотані, мов кравці напередодні бучного весілля. Гасали туди й сюди, тягли хто ковдру, хто подушку, хто в'язку хмизу на дрова. Аж раптом, не знати й звідки, з'явилися... Джон і Майкл. Вони насилу переставляли ноги, а то й зовсім спинялись і тут-таки засинали стоячи. Тоді прокидалися, ступали ще один-два кроки й знову засинали.
— Джоне,— хлипав Майкл,— прокинься, Джоне! Де наша Нена, га, Джоне? А де наша матуся?
Джон протирав очі й бурмотів:
— То, виходить, ми й справді літали...
Можете собі уявити, як вони зраділи, коли побачили Пітера.
— Здоров, Пітере!— в один голос гукнули обидва.
— Здорові!— приязно відповів Пітер, хоча вже геть забув їх. До того ж він був дуже заклопотаний, бо саме в цей час обмірював кроками Венді, щоб визначити, який їй потрібен дім. Ні-ні, він не забув, що там ще мають вміститися стіл та стільці.
Дон і Майкл зацікавлено спостерігали.
— А Венді що — спить?— запитали вони.
— Спить...
— Слухай, Джоне,— сказав Майкл.— Треба збудити її, і нехай приготує нам вечерю...— І в цю мить побачив кількох загублених хлопчаків, що чимдуж тягли гілля на будівництво.— Ой, ти поглянь, Джоне!— вражено вигукнув хлопець.
— Чубчику,— звелів Пітер так владно, як тільки міг,— ану пристав до діла й цих двох, хай теж будують дім.
— Зараз, капітане!
— Будувати дім?— здивовано спитав Джон.
— Еге ж, для Венді,— відказав Чубчик.
— Для Венді?— не вірячи власним вухам, перепитав Джон.— Та хто вона така? Звичайнісіньке дівчисько!
— Тим-то ми й служимо їй,— пояснив Чубчик.
— Ви? Служите Венді?
— Авжеж,— озвався Пітер.— І ви теж. Ану, дайте їм роботу! І ошелешених братів повели рубати й тягати гілля.
— Передусім поставимо камін і стільці,— командував Пітер.— А тоді вже зведемо навколо них стіни.
— Атож,— підхопив Задавака,— саме так і будують доми. Я тепер усе пригадав.
Пітер на хвильку замислився.
— Гей, Задавако,— звелів він,— приведи-но лікаря!
— Зараз, капітане!— квапливо мовив Задавака й подався геть, чухаючи потилицю. Та він знав, що не виконати Пітерового наказу не можна, й миттю повернувся, напнувши на голову Джонів капелюх і прибравши поважного вигляду.
— Скажіть, будь ласка, дядечку,— запитав Пітер, виступаючи йому назустріч,— ви лікар?
У такі хвилини він різнився від решти хлопчаків тим, що для нього й гра, й правда важили однаково, а вони добре розуміли, що все це прикидання. І часом Пітерова поведінка неабияк дошкуляла їм — от хоч би, приміром, коли вони, зголоднівши, мусили вдавати, ніби вже пообідали. А того, хто погано прикидався, він ляскав по руках.
— Еге ж, синку,— догідливо відказав Задавака, що не раз уже діставав по руках.
— То зробіть нам ласку, дядечку,— промовив Пітер.— Тут у нас дуже хвора одна дівчинка.
Венді лежала тут-таки, біля самих їхніх ніг, але Задавака був стріляний горобець і вдав, ніби не бачить її.
— Те-те-те...— сказав він.— А де ж вона у вас лежить?
— Отам на галявинці.
— Зараз зміряємо їй температуру.
І Задавака старанно вдав, ніби ставить Венді термометр. Пітер чекав. А коли той вийняв термометра, стривожено запитав:
— Ну, то як вона?
— Те-те-те...— мовив Задавака.— Я вже вилікував її.
— Ой, який я радий!— вигукнув Пітер.
— Я навідаю її ще ввечері,— сказав Задавака.— Давайте їй пити м'ясний бульйон із кухля з носиком.
Він оддав Джонові капелюх і глибоко зітхнув — як завжди, коли виплутувався з халепи.
А тим часом у лісі й далі лунко цокали сокири, і незабаром біля ніг Венді уже лежало все потрібне, щоб спорудити затишну оселю.
— Якби ж то ми тільки знали,— сказав хтось із хлопчаків,— який дім їй найбільше до вподоби.
— Пітере!— гукнув ще один.— Вона поволі ворухнулась уві сні!
— І розтулила уста!— докинув третій, шанобливо заглядаючи їй у рот.— Ой, який гарний ротик!
— Може, вона хоче щось заспівати?— мовив Пітер.— Венді, заспівай нам, який дім ти хотіла б мати.
І Венді зараз же, навіть не розплющуючи очей, заспівала:
Хай буде затишний, малий, Гарнесенький домок, Червоні стіни, ну, а дах — Зелений, наче мох.