— Он як! І багатьох ти порішив?
— Сотні.
— Чудово!— сказав Джон, але розважив, що краще все-таки спершу попити чаю. Тоді запитав, чи багато тепер на острові піратів.
— Як ніколи,— відказав Пітер.
— А хто в них за капітана?
— Гак,— сказав Пітер.
Коли він вимовив це ненависне ім'я, обличчя його враз посуворіло.
— Джез Гак?!
Отоді вже Майкл не витримав і заплакав, і навіть Джон почав давитися словами. Вони ж бо добре знали, хто такий Джез Гак.
— Він був боцманом у Чорної Бороди,— хрипко прошепотів Джон.— Найстрашніший з усіх піратів. Єдиний, кого боявся сам Старий Кок.
— Атож, це він,— потвердив Пітер.
— Який він із себе? Здоровенний?
— Тепер уже не такий, як раніше.
— А який же?
— Я його трохи вкоротив.
— Ти?
— Авжеж, я,— різко відказав Пітер.
— Пробач, я не хотів тебе образити.
— Ет, пусте.
— А скажи, на скільки ти його вкоротив?
— Відітнув праву руку.
— То він тепер не може битися?
— Ого, ще й як може!
— Хіба він лівша?
— Він замість правої руки припасував собі залізний гак і шматує ним супротивників.
— Шматує?!
— Слухай, Джоне,— сказав Пітер.
— Що?
— Не "що", а "слухаю, капітане"!
— Слухаю, слухаю, капітане.
— Так от,— провадив далі Пітер,— кожний хлопець, що служить під моїм проводом, дає мені одну обіцянку. Отже, і ти повинен її дати.
Джон зблід.
— Обіцяй мені таке: якщо ми колись зійдемося з Гаком у відкритому бою, ти не станеш убивати його, а залишиш мені.
— Обіцяю!— віддано вигукнув Джон.
Тепер дітям було не так моторошно, бо Дзінь летіла поблизу і в світлі, що йшло від неї, вони трохи бачили одне одного. На жаль, вона не вміла літати так повільно, як вони, і через те мусила кружляти, так що вони весь час були обведені світляним колом.
Венді раділа з цього, аж поки Пітер розтлумачив їй, як це небезпечно для них усіх.
— Вона попередила мене,— сказав він,— що пірати помітили нас ще завидна й наготували Великого Тома.
— Свою найбільшу гармату?
— Еге ж. А тепер вони напевне бачать Дзіньчине світло і коли здогадаються, що й ми десь поруч, то відразу ж почнуть стріляти.
— Ой Венді!
— Ой Джоне!
— Ой Майкле!
— То скажи їй, щоб зараз же заснула!— гукнув Джон. Та Пітер відмовився.
— їй здається, що ми збилися з дороги,— похмуро пояснив він,— і вона дуже злякалась. То невже ви хочете, щоб я відіслав її геть саму, та ще й таку перелякану!
На мить світляне коло розімкнулось, і щось приязно вщипнуло Пітера.
— Тоді скажи їй,— попрохала Венді,— нехай згасить своє світло.
— Вона не може. Це чи не єдина річ, якої не можуть зробити феї. їхнє світло згасає тільки тоді, коли вони засинають, так само як і в зірок.
— То скажи їй, щоб зараз же заснула!— гукнув Джон.
— Не може вона спати, коли їй не хочеться. Це друга й остання річ, якої не можуть зробити феї.
— Здається мені,— пробурчав Джон,— що тільки ці дві речі зараз і важать.
Тоді й він дістав щипка, але зовсім не приязного.
— От коли б хтось із нас мав кишеню,—сказав Пітер,— то ми могли б сховати її туди.
Та вони відлетіли з дому так квапливо, що жодної кишені ні в кого не знайшлося.
Аж раптом у Пітера сяйнула чудова думка. Джонів капелюх!
Дзінь погодилась мандрувати далі в капелюсі, але щоб хтось ніс його в руках. Вона сподівалася, що її понесе сам Пітер, одначе капелюха взяв Джон. Та дуже скоро віддав його Венді, нарікаючи на те, що капелюх б'є його по колінах і заважає летіти. Оце-то, як побачимо далі, й спричинилося до нещастя, бо Дзінь страшенно не хотіла нічим завдячувати Венді.
З чорного капелюха не пробивалося й промінця світла, і далі вони летіли мовчки. Довкола панувала така глибока тиша, якої жоден з них ніколи не чув. Лише вряди-годи її порушувало якесь хлюпання — Пітер сказав, що то лісові хижаки вийшли на водопій,— та ще згодом долинув віддалений шурхіт, немов терлись одна об одну гілляки.
Одначе Пітер одразу пояснив їм, що то червоношкірі завзято гострять ножі.
Та скоро затихли й ті звуки. Від тиші й темряви Майкла вкинуло в дрож.
— Хоч би десь щось шелеснуло!— в розпачі вигукнув хлопець.
І, наче на його побажання, раптом розлігся такий оглушливий вибух, якого він ще зроду не чув. То пірати бабахнули в них із свого Великого Тома.
Гуркіт луною покотився горами. Здавалося, якесь чудисько грозно запитує:
— Де вони?.. Де вони?.. Де вони?..
От тепер уже троє втікачів із жахом дотямили різницю між вигаданим і справжнім островом.
А коли нарешті все знов затихло, Джон і Майкл помітили, що лишилися самі серед темряви. Джон і досі несамохіть переступав ногами в повітрі, а Майкл неначе плив, хоча плавати ніколи не вмів.
— Тебе не вбило?— перелякано прошепотів Джон.
— Ще не знаю,— так само пошепки відказав Майкл.
Тепер ми з вами вже знаємо, що той постріл не завдав нікому шкоди. Одначе від струсу повітря Пітера занесло далеко над море, а Венді підкинуло ген угору, та ще й разом з такою товаришкою, як Дзінь-' Брязь.
Шкода, що в ту мить Венді не упустила з рук чорного капелюха,— так було б куди краще для неї.
Не знаю, чи Дзінь спало це на думку зненацька, чи вона все обміркувала наперед, але вона тут-таки вигулькнула з капелюха й підступно повела Венді до загибелі.
Загалом Дзінь була не така вже й погана. Щоправда, часом бувала геть лиха, але часом і дуже добра. Феї інакше не можуть: вони надто малі, отож у них вміщується лиш одне якесь почуття заразом. Зате їм дозволено змінюватись, тільки це має бути обов'язково цілковита переміна. Та на той час Дзінь була сповнена ревнощів до Венді. Певна річ, Венді не розуміла, що хоче сказати їй фея своєю ніжною дзенькітливою мовою (а я майже певен, що там було й чимало негарних слів), але звучала та мова лагідно, та й кружляла Дзінь довкола так, неначе спонукала: лети, мовляв, за мною, і все буде гаразд.
Та й що лишалося робити бідолашній Венді? Вона погукала Пітера, погукала Джона і Майкла, проте почула у відповідь лише глузливу луну. Венді ще не знала, що Дзінь зненавиділа її всім своїм жіночим єством. Отож, безпорадна й знеможена, вона насилу полетіла за феєю назустріч своїй лихій долі.
; піл Ї
Розділ п'ятий
ОСТРІВ — ТЕПЕР УЖЕ НАСПРАВДІ
Неначе відчувши, що повертається Пітер, уся Небувальщина знову ^прокинулась до життя.