Вони злітали догори, спускалися вниз, виписували коло за колом по кімнаті. Венді почувала себе на сьомому небі.
— Слухайте!— гукнув Джон.— А чом би нам усім не полетіти надвір?
Як ви розумієте, саме цього й хотів од них Пітер. Майкл був ладен летіти куди завгодно: йому хотілося дізнатись, за скільки часу він пролетить мільярд миль. Але Венді вагалася.
— Русалки!— нагадав їй Пітер.
— О-о-о!
— І пірати там є.
— Пірати!— вигукнув Джон, хапаючи свого святкового капелюха.— Зараз же летімо!..
Саме в цю мить містер і місіс Дарлінги вискочили разом з Неною із будинку № 27. Вони вибігли на середину вулиці, звідки було видно вікно дитячої кімнати. Вікно було ще зачинене, проте в кімнаті ясно світилося. Та найдужче защеміли їхні серця, коли вони побачили на віконній завісі три тіні в нічних сорочечках, що кружляли по кімнаті — та не на підлозі, а в повітрі!
Аж ні — не три тіні, чотири!
Тремтячи з лиховісного передчуття, вони розчинили надвірні двері. Містер Дарлінг хотів був мерщій кинутись нагору сходами, та місіс Дарлінг зробила йому знак ступати нишком. Вона силкувалася навіть угамувати своє серце, щоб не так лунко билося.
Чи встигнуть вони вчасно дістатись до дитячої кімнати? Якщо встигнуть — їхнє щастя, та й усі ми зітхнемо з полегкістю, але тоді не буде ніякої історії. Ну, а як не встигнуть? Дарма, я урочисто обіцяю вам, що й тоді все зрештою скінчиться добре.
Вони таки встигли б, якби за ними не стежили малі зірочки. І оті зірочки знов дмухнули й відчинили вікно, а найменша з них гукнула:
— Стережися, Пітере!
І Пітер зрозумів, що не можна гаяти ні хвилини.
— В дорогу!— владно звелів він і миттю опинився в темряві за вікном.
Джон, Майкл і Венді гайнули слідом за ним. Коли містер і місіс Дарлінги з Неною вбігли до кімнати, було вже запізно. Пташки полетіли геть.
З І648-<>
Розділ четверпгий
У ПОЛЬОТІ
"За другий ріг праворуч, а далі навпростець, аж до ранку..." Така, за словами Пітера, була дорога до Небувальщини. Та навіть перелітні птахи, що мають при собі карти і вдаються до них на вітряних роздоріжжях, не знайшли б острова, якби звірилися на цю Пітерову настанову. Адже Пітер просто бовкнув перше-ліпше, що спало в ту мить йому на думку.
Спершу його супутники цілком покладалися на нього. Політ так захопив їх, що ніхто навіть і не подумав, скільки часу вони гайнують, кружляючи навколо церковних шпилів та інших стрімких будівель, що траплялися дорогою.
Джон і Майкл пустилися наввипередки, і Майкл узяв гору. Тепер вони лише зневажливо посміхалися, пригадуючи, якими молодцями здавались собі не так давно, пролетівши перше коло по кімнаті.
Не так давно... А скільки ж часу минуло відтоді? Це запитання почало непокоїти Венді, коли вони пролітали над морем. Джон вважав, що то вже друге море і що загалом вони летять третю ніч.
Часом було темно, а часом видно, вони то тремтіли з холоду, то задихалися від спеки. Чи справді їм час від часу хотілось їсти, чи то
вони просто прикидалися,— може, тому, що Пітер годував їх у такий кумедний спосіб? Ось як він це робив: угледівши птаха, що ніс у дзьобі їжу, придатну для людей, кидався за ним і вихоплював ту їжу просто із дзьоба. Птахи здебільшого не відступались і, наздогнавши Пітера, забирали в нього здобич; і отак вони весело ганялись одне за одним цілими милями й врешті розліталися в різні боки, перед тим приязно попрощавшись. Одначе Венді з легким жалем помітила, що Пітерові, як видно, і невтямки було, що його спосіб годуватися досить-таки дивний. Здавалось, він навіть гадки не мав, що є якісь інші способи.
' А от прикидатися сонними їм не було потреби — їх справді змагав сон. І це становило чималу небезпеку, бо досить було комусь задрімати, як він у ту ж мить починав падати. Та найстрашніше було, що Пітера це тільки потішало.
— О, знов беркицьнувся!— весело вигукував він щоразу, як Майкл зненацька шугав донизу.
• — Рятуй його, рятуй!— волала Венді, з жахом дивлячись на розбурхане море далеко внизу..
' Зрештою Пітер усе-таки пірнав слідом за Майклом і в останню мить, коли той уже от-от мав шубовснути в море, підхоплював його. Він робив це дуже спритно, але щоразу зволікав якомога довше, і видно було, що для нього не так важить урятувати людині життя, як показати свою спритність. До того ж він полюбляв переміни і швидко байдужів до розваг, які щойно захоплювали його. Отож не було ніякої певності, що він кинеться на допомогу, коли хтось знову почне впадати.
Сам Пітер умів спати в повітрі не падаючи — просто лягав на спину та й плив собі, наче за водою. Чимало допомагало йому те, що він був легкий, мов пір'їнка, і досить було лиш дмухнути на нього, як він одразу ж летів швидше.
— Тільки не заїдайся з ним,— шепнула Венді Джонові, коли вони почали гратися в гру "Всі за мною!"
— То скажи йому, щоб він менше викаблучувався,— відрубав Джон.
Гра полягала в тому, що Пітер, пролітаючи понад самою водою, проводив долонею по хвостах усіх акул, які траплялися дорогою. Точнісінько так, як ото, буває, і ви, йдучи вулицею, торгаєте рукою прути залізної огорожі. Супутникам годі було змагатися з Пітером у цьому ділі, отож усе воно й справді скидалося на хизування,— а він ще й раз по раз оглядався, щоб побачити, скільки хвостів вони пропустили.
з*
35
— Глядіть, будьте чемні з ним,— переконувала Венді братів.— Що нам робити, як він покине нас самих?
— Можемо повернутися додому,— сказав Майкл.
— А як ми знайдемо без нього дорогу?
— Ну, то летітимем далі,— сказав Джон.
— Оце й страшне, Джоне. Нічого більше нам і не лишається — тільки летіти далі. Ми ж бо не знаємо, як спинитися.
Це була правда: Пітер забув навчити їх спинятися.
Джон розважив, що, навіть коли б сталося найгірше, їм треба лиш одне: летіти все вперед та вперед, і зрештою вони знов опиняться біля вікна своєї домівки — адже Земля кругла.
— А хто нас годуватиме, Джоне?
— А пригадай-но, Венді, як спритно я вихопив поживу просто із дзьоба отого орла.
— Еге ж, за двадцятим разом,— нагадала йому Венді.— Та нехай би ми навіть і змогли прогодуватися, але ж подивись, як ми щоразу налітаємо на хмари, коли поруч немає Пітера, щоб подати нам РУКУ-