Підкорений народ повинен задовольнятися малими знаннями, бо великі породжують бунтарські мислі, за якими ідуть вчинки, а розумний не підрубає гілляку, на якій сидить.
19 Вавілонська смола — покриття типу асфальту.
20 Тога — верхній чоловічий одяг.
У Царській дільниці багато храмів грецьких богів і лише один єгипетський — бога-сокола Гора, прародича фараонів. Його жерцям дозволено постійно проживати в грецькій дільниці, навіть користуватися бібліотекою Музейону і вести школу для єгипетських дітей, з якої виходили жерці, писарі, збирачі податків, котрі пізніше працювали на греків.
Птоломеї дуже шанували Гора, прирівнювали його до свого грецького прародича — бога світла і сонця Аполлона. Тому-то вони теж вважали себе нащадками єгипетського бога і законними спадкоємцями фараонів та обох корон.
Царські борзописці вмить нашкрябали вчені трактати про божественне походження нових володарів Єгипту од Гора — Аполлона, але їхні доводи були такі наївні, що не переконували, а смішили. За кілька драхм, пшеничну паляницю і жирну качку можна написати ще й не таке. Одначе єгиптяни знали, що Гор існував ще задовго до появи Аполлона, а сини Еллади відали, що батько Сотера — не бог, а бідний македонський чабан. За спритність і відвагу великий земляк-завойовник підняв сина чабана до висот полководця.
У Царській дільниці раз у раз зустрічалися філакети у мідних нараменниках, які пильно охороняли ситий спокій її жителів, гопліти в блискучих панцирах і округлих шоломах, статечні елліни, еллінки і раби, котрі завжди кудись квапилися. Рабів було набагато більше, ніж греків. Кожен еллін мав кілька, а то й кільканадцять "тіл без душі", а багатії навіть сто і двісті. За великі гроші вони віддавали їх у найми державним установам для спорудження святинь, доріг і каналів.
Перед святинею Гора Петубаст і Імхотеп зупинилися, щоб оглянути написи на її мурах.
За мурами стояла тиша, чути було, як дзюрчить вода, що глиняними трубами текла у басейни.
Біля відчинених воріт вартували молоді, найнижчі за саном жерці. То були колишні учні-невдахи, яким палиці не нагнали розуму, і вони стали божими слугами, але без права навіть на мідну пластинку.
Нудьгуючи від неробства, вони обмовляли вищих за саном жерців, жінок, які проходили повз них, насміхалися з нечисленних, але достойних прочан.
Святиня була багата: на її землях працювали тисячі фелахів, до того ж вона діставала щедрі дари од Птоломеїв, які не шкодували золота для своїх вигаданих прапредків, а вартових уволю годували ячмінною кашею, сочевицею, досхочу напували кислим пивом.
Але каша — розкіш злидарів — не задовольняла вартових. Вони заздрісливим оком поглипували на приношення багатих віруючих (які наслідували царів) — жирні печені качки, гуси і поросята з ніжно-брунатною шкірочкою і здоровенні нільські окуні, амфори з дорогим вином.
Вартові знали, що бог-сокіл, кам'яна статуя якого з золотими коронами Верхнього і Нижнього Кемітів зберігалася в найпотаємнішому сховку святині (куди доступ мали тільки довірені), і мармуровий Аполлон, який стояв побіч, ніколи не бачили і не нюхали тих смакот. Усе це злопають жерці з золотими і срібними пластинками та їхні сім'ї, а решта цього добра дістанеться тим, що з мідними. Божі слуги високого сану безконтрольно розпоряджалися прибутками святині. Вони жили з сім'ями в Александра у власних будинках, утримували гареми, влаштовували бенкети.
Поява Імхотепа і Петубаста з кошиком втішила вартових. На обол, а тим паче драхму, надії мало, але смаженою рибою можна поласувати.
— Чого роззявили роти? — вдавано сердито накинувся на них один, мабуть, старший. — Заходьте! — потягнувся рукою до кошика, але Петубаст вчасно встиг сховати його за себе.
— Шкодуєш божим слугам рибини,— присоромив вартовий Петубаста.— Боги обійдуться без двох-трьох твоїх риб'ячих хвостів.
— Вони для достойного Меріба, — виправдувався Петубаст, все ще тримаючи за спиною кошик.
— Для головного вчителя? — здивувався вартовий.— Чи не хлопця ти привів до школи? — показав на Імхотепа.
— Хай набирається наук, щоб стати писарем,— не приховував завчасної гордості за сина риболов.— Достойний учитель велів передати вам, щоб ви показали дорогу до нього.
— Коли так, то проведемо вас і риби не візьмемо,— приязно проказав вартовий.
Чи то він так боявся, чи шанував головного вчителя. Несподівано з-за мурів долинув розпачливий крик.
— Либонь, б'ють раба,— посумнів Імхотеп.
— Або нерозторопного учня,— засміявся вартовий, і батько з сином розуміюче перезирнулися.
Важкий шлях науки! Багато палиць коштує жердина землеміра чи футляр збирача податків.
До будинку школи вела широка алея, обсаджена яблунями, грушами і вишнями, яких донедавна не знали в Кеміті (їх привезли з Еллади.) Однак їхні плоди були ще дорогі, недоступні дітям з Ракотісу.
Була пора цвітіння, і дерева стояли в ніжно-білих шатах, їхня краса так заворожила Петубаста й Імхотепа, що вони раз у раз зупинялися, щоб налюбуватися нею.
По дорозі часто зустрічалися сановиті жерці з поголеними головами, декотрі були зі срібними пластинками,— вони з презирством дивились на убогих богомольців і на їхній скромний дар. Квапились кудись виснажені, змізернілі і напівголі або і голі раби. Вони зупинялися на мить біля Петубаста, пожадливо ловили запах смаженої риби.
Імхотеп уже потягнувся був рукою до кошика, щоб дати рибину старому, схожому на кістяк рабові, але Петубаст не дозволив.
— Усіх голодних не нагодуєш,— повчав сина.— Роздаси рибу — і до головного вчителя прийдемо з порожнім кошиком.
У глибині парку стояли різні будинки. Перед найбільшим вартовий зупинився.
— Ось школа, у якій тебе дубаситимуть,— пожартував.— Повідомлю про вас головного вчителя, а ви ждіть мене,— він зник у будинку.
За хвилину повернувся і рукою покликав риболова з сином.
Уздовж коридора, яким вів їх вартовий, були ясні, просторі зали. Різьба на стінах відтворювала події з життя Гора і бородатих фараонів. На постаментах стояли статуї бога-сокола і Аполлона. Особливо гарно виглядали вимощені кольоровими плитками підлоги. В одному з залів викладено озеро і крокодила в ньому. Крокодил здавався живим, й Імхотеп добряче злякався страшної тварини: ану ж виповзе з води і накинеться на нього!