Поява на ратному полі головного епістратега сповнила новим завзяттям повстанців, і ті на якийсь час зупинили наступаючу грецьку фалангу. Одначе знову переміг військовий досвід і досконаліша зброя.
Повстанці з боєм відступали... Навіть спрага і страшна спека не припинили битви, хоч сонце стояло в зеніті і нагріті панцири та шоломи пекли тіло. Але смертельна ненависть до поневолювачів, з одного боку, і обов'язок найманців захищати наймача, з другого, примушували супротивників забути спрагу, голод та втому і вбивати або гинути.
До надвечір'я гопліти здобули майже всю Єгипетсько-Сірійську дільницю, відтіснили повстанців до Ракотісу, і битва припинилася. Головний епістратег, поранений в рамено (меч елліна розрубав йому нараменник), знов скликав старшин на раду. В душі він гнівно дорікав богам, що не послали йому смерті, хоч у битві не щадив себе, кидався в гущу ворогів.
Старшин залишилося вже мало, та й ті були поранені, покривавлені.
— Боги відвернулися від нас, хоч як хоробро ми боролися,— поскаржився Шамеш старшинам.
— Завтра елліни здобудуть Ракотіс і заженуть нас у море,— дійшов невеселого висновку хтось із старшин.
— Нас не буде,— заперечив йому головний епістратег.— Поранених, як і вчора, перенесемо на кораблі, а самі подамося за нашими сім'ями у верхні номи.
— А може, завтрашній день буде для нас щасливий, — висловив здогад весь у крові молодий старшина, і його підтримали стратеги-однодумці.
Але більшість, а серед них і Шамеш, мислили інакше. Якби навіть повстанці перемогли завтра еллінів, що малоймовірно, то в Александрії довго не протримаються. Боєздатних залишиться жменька, а тим часом до столиці прибудуть гопліти з прикордонних гарнізонів. Марно гинути — нерозумно.
їх доводи переконали найзавзятіших, і головний епістратег наказав, щоб опівночі повстанці були готові в дорогу.
Гопліти насторожено прислухалися до гамору, що стояв над табором противників, напевне, думали, що ті готуються до завтрашньої битви.
За північ гамір утих. Гопліти вирішили, що бунтарі поснули. Знесилені битвою, вони теж засинали де хто впав.
Вранці, зі сходом сонця, пролунали сурми, і гопліти фалангою вишикувалися до бою, та відразу виявилося, що битися їм ні з ким.
Понад двадцять тисяч повстанців відійшли вже далеко від Александрії, а на пристані не залишилося жодного корабля.
XII
Кудись ділося гаряче сонце Кеміту — і настав страшний холод! Цокають зуби, льодяніе кров, а тіло ніби мертве.
— Накрийте, бо мені зимно! — кричить Імхотеп.
Власне, це йому тільки здається, що він кричить, насправді лише губами ворушить. Але Аарон зрозумів усе і дбайливо накрив Імхотепа овечими шкурами: вони зберігаються в Музейоні для хворих болотною недугою. Та холод проймає ще дошкульніше, Імхотеп аж коцюрбиться від нього.
Від болю тріщить голова, чорніє в очах. Імхотеп марить щось про Ніке, про їхнє кохання. Старий каталогізатор, який сидить біля юнака, добродушно посміхається і співчутливо кивав сивою головою. Ось чим наповнене серце юного перекладача. А втім, хіба це дивина, що молоді кохаються? Старість думає про потойбічне життя, молодість про земне, якого без любові не буває.
"Приходила вона й до мене",— зітхнув Аарон і замислився, став перебирати пальцями бороду. Раптом насторожився: йому здалося, що хтось причаївся поблизу. Краще вийти і не слухати таку небезпечну мову хворого. Не чув — не знаєш. Але цікавість перемагає.
— Нас багато, і ми переможемо,— шепоче Імхотеп.— У Кеміті запанує справедливість, раб стане вільним, і не буде злидарів. Готуй, Шамеше, своїх людей до бою!
Обличчя Аарона скував переляк. Он воно що! Ось чим дихає новий перекладач! Але того, про що він базікав, ніколи не було і не буде: хто владу в руках має, той і батіг тримає. Байдуже, хто правитиме Єгиптом — фараони, перси чи греки. Але він, Аарон, нікому не повторить цих страшних слів: його теж чекала б кара за те, що доглядає хворого бунтаря. А Шамеш уже сьомий день не появляється в Музейоні. Якщо не загинув у бою, то вирушив з бунтарями у верхні номи. Мабуть, він неабияка в них персона: готував же їх до бунту! А Імхотеп — ще поважніша, бо дає вказівки Шамешові. А втім, навіщо йому, старому, це знати?
— Спи, спи! — шепнув каталогізатор і тихо вийшов з кімнати. Коли появився знову, тримав у руках глечик з бурою запашною рідиною.
Імхотеп скинув із себе овечі шкури й лежав у самій на-бедреній пов'язці: охопила ще більша гарячка — обличчя аж горіло, очі неприродно блищали.
— Води! — ледве вимовив.— Я весь у вогні.
— Врешті заговорив,— зрадів Аарон.— Болотна недуга звалила тебе з ніг і вже кілька днів кидає то в жар, то в холод.— Випий! — подав юнакові глечик.— Це наші давні і добрі ліки — вивар із різних цілющих зел, який прожене твою біду.
Імхотеп дарма намагався взяти посуд у руки: вони були ніби дерев'яні.
— Я тобі допоможу,— підніс Аарон йому до губів глечика.
Ліки були гіркі, й Імхотеп, п'ючи, скривився.
— Тепер спи, а як прокинешся — відчуєш себе міцнішим,— підбадьорив його каталогізатор.— Але не скидай із себе овечих шкур, терпи, хоч як жарко тобі не було б.
Імхотеп заплющив очі, шепнув щось і заснув.
Спав довго, а коли прокинувся, болю не відчував так різко, як раніше, хоч гарячка ще мучила. Голова боліла, але не розламувалася, запрацювала й думка.
"Щось дивне твориться зі мною,— ще не усвідомив як слід, що саме з ним трапилось. — І чого руки такі важкі, ніби залізні,— не можу їх підняти? Чого все тіло болить?"
— Шамеш! — покликав приятеля Імхотеп, і над ним схилився Аарон.
— Чи не казав я, що наші ліки тобі допоможуть? — зрадів старий, помітивши, що обличчя юнака вже не пашить таким жаром. — Тричі, через кожних три дні, нападало на тебе це лихо, намагалося зі світу зігнати. Третій напад завжди найгрізніший, і хто його переборе, той виграв бій. Але воно ще довго мучитиме тебе, хоч сила його вже не та. А тепер випий ще й оцей навар з курятини, бо сьомий день нічого не їси, вже на мерця схожий і хтозна-що говориш.
— А що ж я говорив? — стрепенувся Імхотеп.— Може, в непритомності теревенив щось нерозумне?
— Хіба в маренні хворого, якому один крок до смерті, може бути щось доладне? — ухилився від прямої відповіді каталогізатор.— Я не дуже-то й прислухався до того, що ти казав. У мене свої турботи. Та ще й які! А ти думав: мов життя нливе спокійно, як човник по Гапі.