6 К а — душа.
6 Болотна хвороба — малярія.
7 Г о п л і т и — військо.
8 Стратеги та епістратеги — воєначальники.
9 Н о м — округ.
Голову хлопчини не захищав від сонця ніякий убір: промені, мабуть, не пронизували густої шапки чорного, трохи закучерявленого волосся. Очеретяною паличкою він зосереджено малював на піску різні закарлючки, риб, птахів. Очевидно, був незадоволений малюнками, бо час від часу стирав їх долонею і починав усе спочатку. Може, в ньому прокинувся вимогливий художник, а може, з нудьги не знав, чим зайнятися.
Хлопець так захопився малюнками, що не помітив незнайомця, який нечутно підійшов і зупинився за його спиною.
Це був літній чоловік — приземкуватий, кругловидий, з гладко поголеною, нічим не захищеною від сонця головою. У білій льняній спідничці, що спадала нижче колін, у м'яких сандаліях. На шиї висів срібний ланцюжок з такою ж срібною пластинкою, на якій красувалося зображення сокола з короною. Скидався на статечного писаря. Усе це свідчило про його заможність і гідність.
Бідні єгиптяни здебільшого були худорляві, ходили босі, в куценьких фартушках. Амулетами їм служили зроблені з глини фігурки, зуб крокодила, куряча лапка або клаптик купленого у жерців папірусу: ці предмети вважалися благословенням богів, що приносило щастя. Носили їх на шиї на звичайних шнурках. Але щасливих єгиптян було дуже мало.
Не виявляючи своєї присутності, незнайомець пильно придивлявся до малюнків на піску — і на його обличчі появилося здивування.
— Хто ти, хлопче? Як тебе звати? — врешті запитав чоловік, і хлопчина від несподіванки випустив з рук очеретину, схопився на ноги. З хвилину дивився на бритоголового, ніби намагався розгадати, хто це і які в нього наміри.
— Я Імхотеп, син Петубаста, — відповів схвильовано хлопець.
— Наші старі, гарні імена,— сказав задоволено незнайомець.— їх стає в Александрії все менше, бо батьки по-еллінськи називають синів — Євменідами, Аполлоніями. Тепер скажи, звідки ти і хто твій батько?
— Він риболов, достойний пане,— ввічливість чоловіка підбадьорила Імхотепа.— А живемо ми он там,— показав рукою на нужденні хижі, зліплені з мулу й соломи, що тулилися до близьких прибережних скель.
— У дільниці злидарів,— співчутливо покивав головою незнайомець.
— У Ракотісі, достойний пане, — уточнив хлопець.— Хата не наша,— додав невесело.— Належить вона рибо-торговцеві Анупу. За житло і за човен він бере з батька половину улову
— Знаю цього шакала,— нахмурився чоловік.
— Тихше, достойний! — злякано оглянувся Імхотеп, чи, бува, хтось не почув образливого слова. В його свідомості не вміщалося, що знайшлася людина, яка не боїться Анупа. Адже риболови схилялися перед ним при зустрічі і на знак покори й пошани торкалися, як велів звичай, руками колін. Але поблизу не було нікого — і хлопець заспокоївся.
— У Ракотісі, бачу, всі його ненавидять, але бояться,— висловив здогад незнайомець.
— Гнів Анупа не обминув би й тебе, достойний, якби твоє слово дійшло до його вух,— відповів на те Імхотеп.— Він іноді б'є риболовів, які повертаються з малим уловом, хоч вони не його раби, а вільні, і погрожує забрати у них човен, навіть вигнати з хати. Адже половина хат у Ракотісі — його добро!
— Таких шакалів, як Ануп, в Александра чимало,— не надаючи значення словам хлопчини, тупнув ногою чоловік.— їх не боятися треба, а...— зупинився на півслові.— Скільки тобі років?
— Другу пору ашет ношу фартушок, — з гордістю відповів хлопець.
— Повних тринадцять! Я у вісім уже заробляв на ячмінну паляницю,— згадав невеселе дитинство чоловік і замислився.
— Хто ж ти, достойний? — не вгамував цікавості Імхотеп.
— Хіба пластинка в мене на грудях ні про що тобі не говорить? — запитав бритоголовий.
— На ній бог Гор,— не забарився з відповіддю малий.
— Угадав! Але від кого ти дізнався про Гора?
— Він вирізьблений в камені на його святині,— пояснив Імхотеп.— Поблизу неї проживає начальник філакетів Царської дільниці Доріон, ми з батьком носимо йому рибу. Йдучи попри святиню, завжди зупиняємося перед богом-соколом і торкаємось долонями колін. Тому він і запам'ятався мені. Може, ти, достойний, його верховний жрець? — з пошаною і острахом глянув на пластинку бритоголового.
— Зависоко береш, — лагідно посміхнувся чоловік.— Я Меріб, єгиптянин простого роду і молодший жрець Гора. А втім, що, власне, я знаю про свій рід?
Запитання він поставив не Імхотепові, а собі і не відповів на нього.
Обидва замовкли, прислухалися до гамору, що долинав з пристані. Імхотеп раз у раз позирав на Меріба, на його пластинку, ніби хотів щось сказати, але не наважувався.
— Що маєш на увазі? — помітив вагання хлопця Меріб.
— Твою пластинку, достойний,— зізнався Імхотеп.— Я бачив подібні, але мідяні, а от таку, як у тебе, — вперше. З такого заліза (батько називає його сріблом) нараменники Доріона, а він дуже знатна людина.
— Маєш зірке око, як у бога-сокола,— посміхнувся Меріб.— Крім вищих'жерців, срібні пластинки носять ще й деякі слуги святині, хоч вони не високого жрецького сану. Але хто навчив тебе наших складних письмен?
— Я їх не знаю, достойний,— знітився хлопець.
— Ти написав: "Великий бог-сокіл Гор — прародич фараонів",— показав на малюнки Меріб.— Лише вправний писар може так написати. Я п'ять років вивчав наші письмена, поки як слід оволодів ними. А було мені тоді дев'ятнадцять.
— Достойний!— — схвильовано вигукнув Імхотеп.— Це ти відкрив мені таємницю цих знаків і малюнків. Я писав їх з пам'яті.
Хлопець, мабуть, недаремно приховав, що знає письмена, і не назвав свого вчителя. Може, це був високоосвічений утікач з царських рудників, який потрапив туди за сказане ним слово проти царя і його еллінів і тепер уникає філа-кетів.
— Невже, Імхотепе, ти справді не розумієш того, що написав? — засумнівався Меріб.
— Навіщо мені брехати тобі, достойний? — відповів запитанням на запитання хлопець.— Адже в Ракотісі крім старого, напівсліпого писаря ніхто не знає письмен, проте мій батько неспроможний заплатити йому за навчання навіть кілька оболів.
Хлопець говорив так щиро, що недовір'я Меріба розвіялося. Дивувало лише те, що неписьменний Імхотеп пише так, як досвідчений писар.