— Я читатиму по зорях і віщуватиму людям їхню долю. — мріяв Ібі.— Про мене казатимуть: "Це той мудрий Ібі, якому богиня неба Нут відкрила таємницю майбутнього".
— А ким ти хотів би стати, Імхотепе? — запитували товариша Сінугет та Ібі.
— Таким розумним, як головний учитель, і осягнути мудрість, сховану в його футлярах,— відповів Імхотеп.— Хочу довідатись, що діялося на Чорній Землі, як на ній не було ще дідуня мого дідуня, ані батька його батька. Тоді про мене скажуть: "Це той Імхотеп, який повернув нам наше славне минуле".
Чи суджено було збутися юним мріям, знали тільки боги.
Відколи Імхотеп переступив шкільний поріг, минула ще одна пора року і настав Шемет — час жнив. Стікаючи потом, фелахи збирали урожай, з якого залишались їм мізерні рештки; в садах і городах дозрівали фрукти і овочі, а ріка Гапі так обміліла, що кораблі сідали на мілинах. За рік Імхотеп підріс, зміцнів і змужнів, бо завдяки Мерібові учні завжди були ситі.
— Голодний учень тільки й думає, як наповнити шлунок, а вже опісля вчить письмена, — часто говорив він тим, що виступали проти новизни.
Час підтвердив слова головного вчителя. Одного дня Меріб покликав до себе Імхотепа.
— Минає рік, як ти став нашим учнем. Я задоволений тобою,— похвалив хлопця.— Не втрачай пильності, наполегливості — і досягнеш мети. Завтра десятий день, я дозволяю тобі навідатися до батьків.
У першу мить Імхотеп від несподіванки розгубився. Він довго, з тугою (як фелах запізнілого виливу ріки) чекав цієї хвилини і тепер, як вона наступила, не міг повірити, що це правда.
— Ти добрий до мене, достойний, і моє серце завжди належатиме тобі,— отямившись, Імхотеп торкнувся долонями колін.
— Не квапся завчасно дарувати своє серце одній людині, бо не вистачить його для інших, — застеріг Імхотепа вчитель. — У житті зустрінеш людей, од яких воно відвернеться і до яких прихилиться. Приходь завтра перед надвечір'ям,— закінчив розмову.
Силкуючись заспокоїтись, Імхотеп попростував до дверей.
На вулиці на мить зупинився. Так хочеться побачити Ніке. Вона ж тут, недалеко!
На стрічці, яку подарувала йому Ніке, він носить на шиї зашитого в ганчірочці глиняного жучка-скарабея — це завжди нагадує йому про дівчинку. Всі учні носять талісмани: одні на шнурках, другі на стрічках. Жерці схвалюють таку побожність, заохочують до неї. Але нині в нього нема черепашок. Та й що сказала 6 Терсея, побачивши його в своєму домі? Напевне, спитала 6, чого прийшов і до кого? Що відповів би? Набрався б ще більше сорому, ніж тоді, коли Терсея сварила дочку за приятелювання з єгиптянином. Але тепер до сорому додалася 6 ще й образа за її презирство до його народу. Рік тому він дуже мало знав про свій народ. Тепер свідомий того, що він, Імхотеп,— єгиптянин, і гордиться цим. Головний учитель часто нагадує: хто не шанує свого народу, зрікається його, той втрачає Ка, без чого не може бути людиною. Навіть Осіріс гидує такими і не приймає у своє царство.
І все ж Імхотеп мусить побачити Ніке, бо інакше не матиме спокою. Може, не сьогодні, а наступного разу, коли головний учитель знову дозволить йому навідатися до батьків. Але спершу треба гарненько подумати, як перехитрити Терсею.
Поспішаючи додому, Імхотеп спостерігав за змінами, які сталися в Царській дільниці за рік. Він зауважив, що з'явилося кілька нових розкішних будинків, харчевень і крамниць, на площі поставлено сонячний годинник, на вулицях стало людніше. Мабуть, з убогої Еллади знов прибули поселенці.
Як завжди, тихо було в іудейських дільницях і гамірно в Єгипетсько-Сірійській. Тут, на вулицях і площах, з'явилося більше жебраків, штукарів і ворожбитів, а також дивовижно одягнених чужинців. У центрі дільниці споруджено басейн, до якого з пащ чотирьох кам'яних левів текла вода, проведена сюди трубами з озера. Біля басейну товпилися змізернілі жінки з відрами і жбанами. Для них безплатна вода була благодаттю, але багато водоносів позбулося нужденного заробітку.
Невільниче торжище вже не вміщувало виставлених на продаж "тіл без душі". Тут майже за безцінь продавали дітей, але молоді раби, особливо вродливі рабині, коштували чимало срібла, навіть золота.
В дільниці Ракотіс Імхотеп прискорив хід. Хотілося чимскоріш зустрітися з батьками. До того ж, він уважно шукав якихось змін, але не знаходив. Ті самі нужденні хижі, які були рік тому, ті ж передчасно постарілі од злиднів чоловіки й жінки, ті ж голі, з роздутими від водянистої ячмінної каші животиками діти. Чомусь не видно було товаришів по хлоп'ячих розвагах, з якими купався в морі, збирав черепашки, ловив на мілині раків. Мабуть, юні друзі вже заробляють на ячмінну кашу: рибалять, тчуть, ліплять глиняні глечики і жбани, пасуть чужих корів і овець.
— Імхотепе, сину Петубаста! — покликала його якась жінка, і він зупинився.
В отворі хижі, який на ніч заслоняли солом'яною матою, стояла Усехет — мати його товариша Джедгера.
"Як вона постаріла і схудла",— здивувався Імхотеп, торкаючись долонями колін.
— Кажуть, що ти скоро станеш писарем,— підійшла до хлопця Усехет.— Твої батьки щасливі,— зітхнула, позаздривши їм за такого сина.
— Мине ще багато пір року, поки наберуся потрібної мудрості,— скромно спростував сказане жінкою Імхотеп.— Дорога до неї далека, як до витоків Гапі. Де ж Джедгер?
— Не питай, Імхотепе,— схлипнула Усехет,— Джедгер уже в царстві Осіріса. Він і його батько, а мій чоловік Пабас, не повернулися з риболовлі. Нема вже й Пагері. Батьки віддали його в найми наглядачеві над зрізувачами папірусу — і він помер від болотної хвороби. А малий веселий Ті став пастухом, і розлючений бик настромив його на роги. Тобі пощастило уникнути їхньої долі.
Загибель товаришів пригасила радість хлопця. Ось ті зміни, які сталися в Ракотісі. Власне, щороку Осіріс забирає звідси багато молодих людей, але досі він, Імхотеп, не замислювався над причиною такого лиха.
— Воля богів,— не знайшов він переконливіших слів, щоб розрадити Усехет.
— Не згадуй про них, бо вони такі несправедливі, як і люди,— засмикалося обличчя в жінки.— Вони опікуються багатими і їхніми синами, які ростуть здоровими, бо не зрізають папірусу, не пасуть розлючених биків і не виходять у море на старих, спорохнявілих човнах. Навіть богиня справедливості — Мат — байдужа до нас, злидарів. Хай моя Ка ніколи не зазнає спокою і вічно блукає в темряві, як коли-небудь пожертвую богам хоч би дакти-леву кісточку,— заповзялася на небесних владик за свою кривду.— Але йди вже, Імхотепе, хай Петубаст і Нехті нарадуються тобою.