— В оцій несу втіху одному славетному старому, що його слава не вмре, не поляже, а доброю вісткою літатиме поміж людей. У цій несу спокій і радість бідному серцю, що в турботах та журбі жило і горить огнем, — тут показав писанку з огняним серцем. — У цій, показуючи чорну писанку з одним великим хрестом, — у цій я несу тиху смерть бідоласі-старчисі, бо нема найправеднішої смерти, як на Великдень.
Багато ще відбирав старший ангел, усі передивилася Мелася.
— Ні, тут нема ні одної для мене, — сказала вона.
— Оці я заберу, — сказав другий ангел, — бо їх так багато і вони такі тяжкі, що тільки на таких широких крилах, як мої, можна винести стільки, — і він поволі махнув своїми широкими білими, як у лебедя, крилами. Почав він відкладати і, Боже, яких тільки тут не було: і червоні, жовті, зелені, сині, золоті, срібні, жовтогарячі, кармазинові, усякі: і помальовані були й клинцями, гребінцями, і сорок клинців, і хрестаті, і рожами, і колискою, і сосонкою; а до того ще на кожній було найвиразніше вимальовано те, чого собі чоловік випросив у Бога: у того дитинка маленька, у того будинок, у того коні, у того гроші, у того вінець золотий, у того корабель на морі.
— Ні, — сказала Мелася, — тут ні одної нема моєї.
— Ну, оці ж я понесу до великих людей, а ті вже останні роздам дітям, — сказав найменший ангел.
— Ану, що в тебе тут осталося, — сказали старші ангели найменшому, — давай ми тобі поскладаємо, а то порозкочувались би.
Малий ангелик з крильцями кругленькими та пушистими, як у малого курчатка, нахилився кучерявою голівкою і почав діставати маленькі дитячі писанки: рожеві, ясно-зелені, бузкові, жовті, блакитні, білі, жовтенькі, рябенькі, помальовані квіточками, травичкою, клинчиками; на них видко було то ляльки, то коники, то торба з ласощами, то книжечки, то пташки.
— Ні, нема ні одної для мене, — засмутилася Мелася.
— Швидше, братіки, — сказав старший ангел, — я чую у нас на небі вже почали співати, та і тут вже скоро дочитаються.
А бідна Мелася туди-сюди поглядає, — нема її писаночки! Аж сльози у неї забриніли на оченятах, а вона ж так чекала, а вона ж так молила; невже Христос забув за неї!
Ось маленький ангелик добуває вже останні писанки... Ось вже і церковні двері роззявилися з піснею: "Воскресения твоє, Христе Спасе, ангели поють на небеси і нас на землі сподоби чистим серцем тебе славити" — а разом вилилась із церкви огняна хвиля народу з свічками в руках.
В цей миг забула Мелася свою пригоду і вся, повна радости, перша з усіх скрикнула:
— Христос воскрес!
— Воістину воскрес! — обізвався до неї маленький ангелик і кинув їй писанку останню, яку найшов.
І всі три з співом "Христос воскрес із мертвих" розлетілися понад містом розносити радість людям.
Аж затремтіла Мелася, як піймала писанку в руки! Дивна то була писанка: усякі фарби вилися по ній безконечником, переливалися, мінялися, складались у різні малюнки, а як тільки повертала Мелася писанку в руках, вони знов переплітались, сходились, розходились і показували нові, ще кращі малюнки, і вся писанка сіяла краще веселки, іскрилась краще, як роса вранці. Не стямилась від радощів дівчинка; міцно-міцно пригорнула до серця писаночку, а сама співала:
— Христос воскрес із мертвих.
Бо вітрець доносив до неї з-за саду від церкви цей чудовий найкращий на світі спів. А дзвони так і заливаються! Замовкли вони на час, тільки луна покотилась далеко-далеко, свічки палають десь по другий бік церкви, там мабуть читано євангелію. Мелася тим часом оглядалася. Боже! Як же усе змінилося! Тепер усе ожило, ворушилося, христосувалось; земля, з небом христосуючись, посилала йому пахущий дух з садів, повних цвіту, а воно дихало на ню свіжою прохолодою. Зірки христосувались з росинками, а ті блищали і тремтіли від радощів; квіточки цілувалися з вітром, а черемха, обнявшися з бузком, ще й до Мела-сі простягла свої пахущі росяні гілочки. Веселі весняні жабки проснулися і так таки й гриміли хвалу Богові своєю голосною мовою. Півні аж розсідалися, кукурікали; пташки, хоч несміливо, бо було ще темно, а все ж цвірінькали: Христос воскрес! А ось і соловейко! Вже ніхто так як він не виллє своєї радости у дзвінкій гарній пісні. Слухала Мелася, дивилася і їй здавалося, що й вона сама вже не та стала — така якась легесенька, ясна та прозорчаста як хмаринка — і що в неї за плечима ворушаться крильця; вони піднімались і несли її понад землею; й очі у неї стали другі: усе вона бачить, і крізь темряву ночі, і крізь зачинені двері, і навіть бачить, що робиться у самому серці людей, і скрізь у всіх куточках сяє одна велика радість і велика любов. А дзвони вп'ять ревуть, а дзвони гудуть-розлягаються по садках, по степу, по широкій ріці геть аж на другий берег пливе їх могутній мідний голос...
Ось і небо посивіло, зірки поховалися за верби, Світова зірка вийшла на небо грає своїм чистим промінням. Задивилася Мелася, заслухалася і забула про свого ворога; та ні, вона тепер нікого не вважала за ворога — усі були їй милі. А він таки не забув: підкрався ззаду, та як почав махати квіткою над чорнявою Меласею, то вона й не зчулася, як її голівка схилилася на груди і вона заснула, притуливши до серця писанку. А Сон не дарма клопочеться коло Меласі: добре знає, що Меласина писанка не проста: хто має її, у того, як на писанці малюнок-безконечник, отак ростимуть, переливатимуться в чужій душі усякі казки, пісні, байки. От і схотілося Снові вкрасти тую писанку, щоб бавити сплячих дітей новими вигадками, бо всі вже ремствують на нього за обридлих, "кошиків волохатих", і т. ін. Підкрався він, ухопився обома руками за писанку, і силкується її видерти, але дівчинка, хоч і сонна, міцно держить свою дорогу писанку. Шарпнув Сон з усієї сили, — писанка трісь! і розлетілася на дрібні шматочки, а з неї, як дим з кадила, вилетіли і закрутилися над Меласиною голівкою чудові казки, байки, оповідання, пісні... Сон їх збирати, Сон їх хапати! Та не даються йому в руки, і все крутяться коло її чорної голівки, та вплітаються в шовковії кучері. Вганявся, вганявся за ними Сон, втомився, зібрав тільки гарненькі лушпаєчки, припоручив Меласю своїй сестрі Дрімоті, а сам поплентався спочивати у гущавині садка.