— Не Чингагука, а Чингачгука, що означає "Великий Змій". Ім'я треба написати правильно, бо в індіанців воно завжди щось означає.
— Я подбаю, щоб помилку виправили. "… Він був останнім представником свого племені в цьому краї, й про нього можна сказати, що вади його були вадами індіанця, а чесноти — чеснотами людини".
— Правдивішого слова не можна й сказати, містере Олівер! Гай-гай! Якби ж то ви знали його, як я, у розквіті літ, у тій битві, коли негідники-ірокези спопали Чингачгука й уже прив'язали до стовпа, а старий майор, що лежить тепер поруч з ним, урятував його! Я розрізав мотузки й дав йому свій томагавк і ніж, бо сам завжди волів рушницю. Ото б ви побачили його в бою! Коли я зустрів могіканина увечері, після погоні, він ніс на жердині одинадцять скальпів мінгів. Не здригайтеся, місіс Еффінгем, адже то все були скальпи воїнів!
Коли я дивлюся з верхівки горба, звідки міг колись нарахувати до двадцяти димків над таборами делаварів, мені боляче думати, що тепер тут не лишилося жодного індіанця, хіба що заблукає п'яничка-онеїда чи котрийсь із тих американізованих червоношкірих з-над моря, — але ж то ні риба ні м'ясо, не білі й не дикуни… Гай-гай! Пора вже мені йти.
— Йти? — вигукнув О лівер. — Куди ти надумав іти?
Шкіряна Панчоха, що підсвідомо перейняв багато рис в індіанців, хоч завжди вважав себе цивілізованою людиною навіть у порівнянні з делаварами, відвернувся, щоб приховати хвилювання, і, діставши з-за пам'ятника великий клунок, завдав його собі на плечі.
— Ви йдете? — стурбовано запитала Елізабет, наближаючись до старого. — Вам не слід заходити далеко в ліс у ваші літа. Нерозважливо це, повірте мені. Олівере, Натті, мабуть, зібрався на якісь далекі лови.
— Елізабет правду каже, Шкіряна Панчохо, — озвався Олівер. — Нащо тобі тепер ці труднощі? Кинь-но цей клунок, а вже як захочеш пополювати, то полюй неподалік у горах.
— Труднощі! Та це ж радість, єдина радість, що лишилася мені на цьому світі.
— Ні, ні, я не дозволю вам іти далеко! — вигукнула Елізабет, кладучи свою білу руку на його клунок з оленячої шкіри. — Авжеж, ось і казанок, і бляшанка з порохом. Олівере, не можна йому далеко йти, — згадай, як раптово згас могіканин.
— Я знав, дітки, що розлучатися буде нелегко, я знав це! — сказав Натті. — І тому пішов сам попрощатися з могилами. Я гадав: залишу вам на згадку цей альбом з віршами й малюнками, який подарував мені майор, коли ми з ним уперше розлучилися в лісах, і ви знатимете, що, хоч би де я був, серце моє завжди з вами.
— Він задумав щось незвичайне! — вигукнув Олівер. — Куди ти зібрався, Натті? Скажи нам!
Старий мисливець підійшов до нього і сказав довірливо й водночас переконано, немов був певний, що слова його усунуть будь-які заперечення:
— Та я чув, буцім на Великих Озерах повно дичини, а білих людей майже немає, хіба стрінеться де такий самий мисливець, як я. Набридло мені жити на порубах, де сокири гупають від ранку до заходу сонця. І хоч я вас обох дуже люблю — я б не казав так, якби це було неправда, — але мене тягне в ліси, повірте мені, дітки.
— В ліси! — озвалася Елізабет, тремтячи від хвилювання. — І ті нетрі ви називаєте лісами?
— Ет, дитя моє, це все ніщо людині, яка звикла жити в пущі. Зле мені тут велося від тої самої пори, як з'явився твій батько з переселенцями, але я не йшов, поки життя жевріло в тому, хто лежить тепер отут, під дерном… Але він помер, і Чингачгук теж помер… А ви обоє молоді. Й щасливі. Так, тепер у "палаці" Мармедюка весело! Отож, подумав я, приспіла пора й мені спокійно дожити віку. "Нетрі"! Тутешні ліси, місіс Еффінгем, я й за ліси не маю, бо тут, куди не ступиш, натрапиш на поруб.
— Скажи, Шкіряна Панчохо, що потрібно для того, щоб ти залишився, і ми зробимо все можливе.
— Я знаю, хлопче, що ви зичите мені добра, — ти й твоя дружина. Але шляхи наші різні. Так ото і в них, у цих небіжчиків: за життя вони думали, що один подасться до свого раю на схід, а другий — на захід. Тільки ж кінець кінцем вони зустрінуться. Отак і ми, дітки. Ідіть і далі своїм шляхом, а колись ми знов будемо разом у країні праведних.
— Це так раптово, так несподівано! — вигукнула Елізабет, задихаючись від хвилювання. — А я сподівалася, Натті, що ви зостанетеся з нами до кінця днів своїх!
— Словами нічого не зарадиш, — сказав її чоловік. — Сорокалітні звички не перебореш силою недавньої дружби. Я надто добре знаю тебе, Натті, і не наполягаю більше, але, може, ти хоч дозволиш збудувати тобі хатину десь далеко в горах, щоб ми інколи могли завітати до тебе й пересвідчитись, що тобі добре ведеться?
— Не потерпайте за Шкіряну Панчоху, дітки. Бог його не покине до останнього дня й пошле йому легкий кінець. Я знаю, що ви зичите мені добра, але живемо ми по-різному. Я люблю пущу, а вам любі людські обличчя; я їм, коли голодний, і п'ю, коли спраглий, а ви маєте для цього призначені години. Ні, ні, ви навіть собак перегодовуєте через свою добрість, а пес має бути легкий, щоб швидко біг на ловах. В кожного створіння — своя доля, і я створений для пущі. Коли ви любите мене, дітки, то пустіть в ліси, куди прагне моя душа.
Це благання вирішило все — більше Натті не умовляли. Елізабет заплакала, схиливши голову на груди, чоловік її теж утирав сльози. Діставши незграбною від хвилювання рукою гаманець, Олівер узяв з нього пачку банкнотів і простягнув мисливцеві.
— Візьми, Натті, — сказав він, — візьми бодай це й сховай: вони тобі знадобляться в скруті.
Старий узяв банкноти і з цікавістю приглянувся до них.
— А, то це ті нові гроші, що їх роблять в Олбані з паперу! Ні, вони годяться тільки для письменних. Забери їх, хлопче, мені вони ні до чого. Я закупив у француза, поки він ще був тут, увесь порох, а там, куди я йду, свинець, кажуть, просто із землі росте. А ці папірці навіть на клейтухи не годяться, бо ж я роблю їх із шкіри. Ну, місіс Еффінгем, дозволь старому поцілувати твою ручку й побажати щастя і тобі, й твоїм дітям.
— Ще раз благаю вас, залишіться! — у розпачі вигукнула Елізабет. — Не примушуйте мене сумувати за людиною, що двічі врятувала мені життя й була відданим другом тих, кого я люблю. Залишіться — якщо не ради самого себе, то хоч би ради мене: кожної ночі мені буде маритись, ніби ви помираєте, хворий і нужденний, серед тих лютих звірів, од яких ви мене врятували і які досі мені сняться… Мені ввижатимуться всілякі нещастя й хвороби, які тільки можуть бути породжені самотністю. Залишіться, Натті, благаю вас, залишіться — якщо не ради себе, то хоч ради нас!