— А вже ж ніяк, та де-то ті, Насте, добрі люде? Хто твою старість догледить без мене? Кому піде наше добро? На кого ми потіли та мозолювали?
Вона очі витирає та й каже-говорить:
— На церкву святу легуй, Василю! На вічні молитви за нас, грішних.
А я їй на те:
— І то діло добре, та церква наша і без нас, хвалити бога, на всю околицю видатніша: мурована, і дзвони такі, що аж в Олишевці чутно їх!.. Упокой, господи, душі старих людей — скільки від них прийшло на нашу церкву земель? Сила!.. Та й чудовна божа мати постачає...
— Так на бідних неімущих,— радить мене Настя,— на сиріт; знаєш, сказано: що церкву вибудувати, що сироту вигодувати.
— Так, моя дружино вірная! Так і в мене така думка. Отже, у нас і сирота в хаті Максим; душа у нього заповзята, чого лучче: візьмім його за сина.
* Село Козелецького повіту. 1>т чудовна ікона св. Николая. (Тут і далі прим, автора).
** Фонтан у Києві на Подолі.
Настя не змагалася. От і став він нам за сина. Продовж йому, боже, віку; не за вічі, а в вічі скажу: такий з нього син, що й рідного не треба: серце у нього — наче віск: добре, чуле, м'яке; одна вада є: не говіркий та гордовитий трохи; ну, зате ж і не мартопляс. І те сказати — гордовитий він не з нами, а з отими багатирями, жмикрутами, вже перед ними шапки не нагне... Скоро ото я запричастився, почало мені легшати, отже, довго ще я хирів, аж до самісінького Вшестя 3: сливе цілий рік... Видужав, матері божій подякував, у Топ-чієвку * сходив, у нашу церкву кивот справив, добрий кивот, богу невимовно, у Києві робили, отут-таки коло Лева ** той майстер, добрий майстер, тільки що скляного бога часто од-відує. Видужав ото я. Перебралась до мене Максимова мати і гаразд; Насті велика поміч. Живемо ми собі, лиха не знаючи, людей не займаючи, хоч би і довіку так; так ні ж! Треба було, щоб у Максима на великому нігті чирка сіла; воно-то й чирка не велика, та гною з неї багацько. З ким другим так би воно інак було, так же наскочив на такого, що немов та жаба: бачить, що коваль коня кує — вона й собі ногу дає. Та слухай, Леську, з чого воно пішло. Може, пригадуєш собі поповичеве дворище, супротилежне нашому, тільки через дорогу, а пасто-вень його в головах нашого городу; якраз би мені той пасто-вень, та не постиг; бач, пастовень той був нашого-таки козака Гречки; він і спився, а Попович і окрутив його... Ти того поповича не знаєш? І гаразд! Бодай його люде не знали! Він суще не Попович, а Гадючка; та бач, дід його був попом, а син — отсього Сергія батько — Сидір у нас за паламаря правив; так ще Сергієвого батька прозвали Поповичем, так і на нього пішло се прізвище. П'ющий його батько був і голова якась повстяна, недотепа і кадила не вмів як слід подати, коли б не такий благий був покійник, земля йому пером, отець Яків, то б йому, отсьому Сергієвому батькові, не паламарювати, а свиней пасти. Просто сказано — недотепа, та й годі! Як почне, було, що говорити, такого тобі наверне, що собака з сметаною не проковтне!.. Отож з перепою він і пропав!.. Лишився у нього отсей Сергій, недолітком лишився. А добра того у нього було: грунт на півупругу та кривобока хата... Еге! А тепер такі хороми, що й мишва з них повтікала. Жмикрутством розжився... Да вже воно після батька росло — не скажу: кажуть, було десь примостилось за управителя у якоїсь панії, аж в Курській губернії, та з тією паиією ото воно й жило на віру... а вона б то, бач, така була, що любила псів пасти... От воно як, Леську!.. Ми там не були й не знаємо; верзуть люде, а ми звичма за ними... Отам воно й розжилося на сяку-таку копійчину, та тоді на батьківщину. Зараз почало людям гроші в позику давати: проценти дерло гірше жидівських. Восени хліб дешевий скуповувало та навесні перепродувало, а потім і до земель добралося: у кого купить, кого обдурить, у кого за довг забере... Набив кишеню наш попович; тоді заходився строїтися. Та було щодня до мене; звісно, сусіда. Прийде отеє та говорить, говорить, і кінця йому немає; у мене б язик руба став, коли б стільки помолов, а йому байдуже... Молотить. Еге, цілий день, було, молотить, а віяти нічого, самий послід, чола ні зерна. Обстроїв-ся, поїхав кудись там в Новозибків, побрався там і привіз сюди жінку: не вгадати, з яких вона, тільки по мові знати, що не з наших; туга у неї вимова, з притиском та розгониста, а на кінці по-гадючому сичить. Наші люде зараз те спостерегли, та й ну плескати: "Так воно й годиться, щоб сичала, на те ж він Гадючка, а вона Гадючиха"... Глумляться, значить, тільки й доброго у неї, що тілиста, наче годована, а проте ядушна така; перебіжить греблю — вже й сопе, наче ковальський міх!... Живуть собі вони та людей кривдять. Наділив їм бог дочку — Стеху, одиничка: тільки й свічі, тільки й воску було. Дівка хоч куди! Тепер вона на сімнадцятому літі... Отут-то й починається наш вузлик... Розумієш? Кажу ж тобі — дівка така, що от хоч би й на тебе, Леську! Хоч ти й підтоптаний, а побачив би її, так би й цмокнув. Правду я кажу, Максиме?
Максим замість відповіді тільки рота розкрив та показав два ряди білих-пребілих зубів, а Василь далі мовив:
— Краля намальована... Ну, стала вона ходить на вулицю, а наші хлопці — звісно, на те ж вони й хлопці — наче бджоли коло квітки, так вони коло Стехи! Так де тобі! Така приндя, ні підступу до неї!.. Вона пиндючиться, а вони ще гірше липнуть... Таки не взяв її кат! Є на що дивитися, є з чого любуватися: чоло у неї і широке, і високе, та біле-пребіле, ніби з крейди виточене, а під ним брови!.. Коли б ти бачив, що то за брови! От тобі хрест святий, що других таких я ще не бачив! Густі — наче льон, чорні — наче сажа, та так півободом, буцім п'явки, і обвились коло очей. Про очі нехай вже Максим розкаже: великі, круглі, сині, наче волошки в житі, та палкі; не дивляться вони, а так іскрами і сиплють на тебе. А вже уста — калина, та й годі. Та що й казати! Уся твар у тієї Стехи така, немов свіжою росою умита, та ще й роса на ній не присохла... Коса, шия, груди! Е, та що се я! Здурів... Наче та баба: згадала, що й вона колись дівувала, та й собі в танок. А проте, Леську, хоч і вмерти, так не брешу: дівка краля, на цілий наш повіт краса... Подивився б ти, як у неділю чи в свято вийде вона до церкви або на вулицю: плахта у неї червона, картаста, переходівська *, гарусом та шовками гаптована, запаски не відрізниш од неба!.. Знати, що дівка обросла розкошами. Та чом їй не розкошувати, не вбиратися! У батька всякого добра аж скрині тріщать: на одиничку нічого йому не жаль. Аби він до міста — вже без гостинця не вернеться: коли не плахту, так запаску нову привезе, коли не хустку шовкову, так оксамиту на корсетку. А вже того намиста доброго, тих гранатів — повнісінькі прискринки у Стехи. От як! Вже ж і Стеха добре тямить вагу батьківської кишені, тямить і власну вроду... Тим-то вона й приндиться, і губу копилить. Не без трго, що й худоба батьківська вабить до Стехи парубків. Не скажу, що суще привабило і нашого Максима! А привабило було... От тут тобі й гак! Та тепер не моя річ; я доплив до берега, тепер твоя черга, Максиме! Бери весельце та перед Леськом ні в чому не таїсь, як на духу, по правді, по щирій усе йому виложи: як воно у вас почалося. Говори, наче на сповіді: чужих людей тут нема, а на Леськів жупан не вважай, душа у Лееька проста... Наша, мужича... Говори, синку.