— Агов, Рудий! — покликав із саду жіночий голос.
Редрік повернув голову і побачив серед зелені біля білого ажурного даху альтанки голі смагляві плечі, яскраво-червоний рот, вітальний помах руки. Він кивнув Ховрахові, збочив з доріжки і напролом через трояндові кущі, по м'якій зеленій траві рушив до альтанки.
На галяві був розстелений величезний червоний мат, а на маті сиділа з келихом у руці Діна Барбридж у майже невидимому купальному костюмі, неподалік валялася книжка у строкатій палітурці, і поряд, у тіні під кущем, стояло блискуче відерце з льодом, із якого стирчала вузька довга шийка пляшки.
— Здоров, Рудий! — сказала Діна Барбридж, роблячи вітальний рух келихом. — А де ж татуньо? Невже знову засипався?
Редрік підійшов і, завівши руки з портфелем за спину, зупинився, дивлячись на неї зверху вниз. Так, дітей собі Стерв'ятник в когось у Зоні випросив нівроку. Вся вона була оксамитова, розкішно-тілиста, жодної вади, жодної зайвої складки — півтораста фунтів[5] двадцятирічної ласої плоті, та ще смарагдові очі, що сяяли зсередини та ще великий вологий рот і рівні білі зуби, та ще недбало кинуті на одне плече чорні коси, що виблискували під сонцем, а сонце так і походжало по ній, переходячи із плечей на живіт і на стегна, залишаючи тіні між майже голими грудьми. Він стояв над нею і відверто розглядав її, а вона дивилася на нього знизу вгору, з розумінням усміхаючись, а потім піднесла келих до губ і зробила кілька ковтків.
— Хочеш? — сказала вона, облизуючи губи, і, зачекавши рівно стільки, щоби двозначність дійшла до нього, простягла йому келих.
Він відвернувся, пошукав очима і, знайшовши в тіні шезлонг, усівся і випростав ноги.
— Барбридж у лікарні, — сказав він. — Ноги йому відріжуть.
Так само усміхаючись, вона дивилася на нього одним оком, друге приховувала густа хвиля волосся, що впала на плече, тільки усмішка її зробилась нерухомою — цукровий вишкір на смаглявому обличчі. Потім вона машинально похитала келихом, неначе прислухаючись до дзенькання крижинок об стінки, і запитала:
— Обидві ноги?
— Обидві. Може, до колін, а може, й вище.
Вона поставила келих і відвела з обличчя волосся. Вона більше не усміхалась.
— Шкода, — промовила вона. — А ти, значить...
Саме їй, Діні Барбридж, він міг би докладно розповісти, як усе це сталося і як усе це було. Напевно, він міг би їй розповісти навіть, як повертався до машини, тримаючи напоготові кастет, і як Барбридж просив — не за себе просив навіть, за дітей, за неї та за Арчі, і обіцяв Золоту Кулю. Але він не розповів. Він мовчки поліз за пазуху, витяг пачку асигнацій і кинув її на червоний мат, просто до довгих голих ніг Діни. Банкноти розлетілися райдужним віялом. Діна розгублено взяла кілька штук і почала їх розглядати, наче бачила вперше, але не дуже ними цікавилася.
— Останній заробіток, значить, — промовила вона.
Редрік перегнувся з шезлонга, дотягнувся до відерця і, витягнувши пляшку, поглянув на ярлик. По темному склу стікала вода, і Редрік відвів пляшку вбік, щоб не капало на штани. Він не любив дорогого віскі, але зараз можна було би сьорбнути й цього. І він уже намірився сьорбнути просто з шийки, але його зупинили нерозбірливі протестуючі звуки за спиною. Він озирнувся і побачив, що через галявину, болісно переставляючи криві ноги, щосили поспішає Ховрах, тримаючи перед собою в обох руках високий келих із прозорою сумішшю. Від завзяття піт градом котився по його чорно-багряному обличчю, налиті кров'ю очі зовсім вилізли з орбіт, і побачивши, що Редрік дивиться на нього, він ледве не з відчаєм простягнув перед собою келиха і знову чи то замугикав, чи то заскавулів, широко і безсило роззявляючи беззубого рота.
— Чекаю, чекаю, — сказав йому Редрік і поклав пляшку назад У лід.
Ховрах пришкандибав нарешті, подав Редрікові келиха і з боязкою фамільярністю поплескав його по плечу клешнястою рукою.
— Дякую, Діксоне, — серйозно сказав Редрік. — Це якраз те, чого мені зараз бракувало. Ти, як завжди, на висоті, Діксоне.
І поки Ховрах збентежено і радісно кивав головою і конвульсивно бив себе здоровою рукою по стегну, Редрік урочисто підняв келих, кивнув йому і за один дух відпив половину. Потім він подивився на Діну.
— Хочеш? — сказав він, показуючи їй келих.
Вона не відповіла. Вона складала асигнацію наполовину, і ще раз наполовину, і ще раз наполовину.
— Облиш, — сказав він. — Не пропадете. У твого татуся...
Вона перервала його:
— А ти його, значить, тарабанив, — сказала вона. Вона його не питала, вона стверджувала. — Пер його, дурень, через усю Зону, кретин рудий, пер на хребті цю сволоту, слинько, таку нагоду втратив...
Він дивився на неї, забувши про келих, а вона підвелася, підійшла, ступаючи босоніж по розкиданих банкнотах, і зупинилася перед ним, уперши стиснуті кулаки у гладенькі боки, загородивши від нього весь світ своїм чудовим тілом, що пахло парфумами та солодким потом.
— Отак він усіх вас, ідіотиків, навкруг пальця... По кістках ваших, по ваших макітрах безмозких... Стривай, стривай, він ще на костурах по ваших черепочках ходитиме, він вам ще покаже братську любов і милосердя! — Вона вже майже кричала. — Золоту Кулю, напевно, тобі обіцяв, так? Карту, пастки, так? Йолоп! Кретин! По морді твоїй рябій бачу, що обіцяв... Стривай, він тобі ще дасть карту, упокій, Господи, дурну душу рудого дурня Редріка Шухарта...
Тоді Редрік неквапно підвівся і з розмаху заліпив їй ляпаса, і вона змовкла на півслові, опустилася, як підрубана, на траву і сховала обличчя в долонях.
— Дурень... рудий... — нерозбірливо проговорила вона. — Таку нагоду втратив... Таку нагоду...
Редрік, дивлячись на неї зверху вниз, допив келих і, не обертаючись, тицьнув його Ховраху. Говорити тут не було більше про що. Гарних діточок вимолив собі Стерв'ятник Барбридж у Зоні. Люблячих і шанобливих.
Він вийшов на вулицю, піймав таксі і наказав їхати у "Боржч". Треба було закінчувати всі ці справи, спати хотілося нестерпно, перед очима все пливло, і він таки заснув, навалившись на портфель усім тілом, і прокинувся, тільки коли шофер потермосив його за плече.
— Приїхали, містере.
— Де це ми? — промовив він, спросоння озираючись. — Я ж тобі велів у банк...