Вирушили десь коло десятої, маючи намір бути на місці до сніданку. Курний шлях простягся серед нормандських ланів; оточені деревами ферми надавали хвилястій рівнині схожості з величезним парком.
У колясці, яку непоквапливо тягли двоє опасистих коней, мовчки сиділа сім'я Роланів, пані Роземійї та капітан Бовір, оглушені стукотом коліс, заплющивши очі від куряви.
Були жнива. Поруч з темнозеленою конюшиною та яснозеленим бадиллям буряка, жовті жита променіли на полі ясним золотим блиском. Вони впивалися соняч-ним промінням, що падало на них. Де-не-де вже почалася косовиця, і на тих місцях було видно, як колихаю-ться людські постаті, розмахуючи своїми великими крилоподібними косами.
Проїхавши дві години, коляска завернула ліворуч, проминувши похмурий, напівзігнилий вітряк — засуджений на загибель останній нащадок стародавніх млинів,— заїхала на гарне подвір'я і стала перед кокетливим будинком, знаменитим у цьому краю постоялим двором.
Господиня, яку звали красуня Альфонсіна, посміхаючись, вийшла на поріг і простягла руку двом па-ніям, щоб допомогти їм зійти з високого підніжка екіпажа.
Під наметом на моріжку, в яблуневому затінку, вже снідали гості — парижани, що прибули з Етрега; а всередині будинку чулися голоси, сміх та брязкіт посуду.
Довелося сісти за стіл у якійсь окремій кімнаті, бо всі зали були переповнені. Раптом Ролан побачив коло стінки сітки для ловлі креветок.
— А, а! — загукав він.— Тут ловлять креветок?
— Так,— відповів Бозір,— тут найкраще місце на всьому узбережжі.
— Хай йому біс! Треба буде половити після сніданку!
Виявилося, що о третій годині відплив досягає найнижчого рівня; вирішили з полудня усім гуртом вирушити на скелі —г— шукати креветок.
їли небагато, щоб кров не припливала до голови, коли ноги будуть у воді. До того ж зберігали ацетат до розкішного обіду, який було замовлено на шосту годину, коли во'ни мали повернутися.
Ролана брала нетерплячка. Він хотів придбати спеціальні сітки, схожі на ті, якими ловлять метеликів на лугах. їх називають сачками. Це маленькі сітчасті мішечки, прикріплені до дерев'яного кільця на кінці довгої палиці. Альфонсіна, так само посміхаючись, позичила їм свої власні. Потім допомогла обом дамам переодягтися в імпровізований одяг, щоб не замочити їхніх суконь. Вона дала їм спідниці, товсті вовняні панчохи та парусинові черевики. Чоловіки поскидали свої шкарпетки і взули куплені в місцевого чоботаря старі черевики та сабо.
Нарешті, рушили в дорогу, кожен з сачком на плечі й кошиком за спиною. Пані Роземійї в цьому вбранні виглядала дуже мило, наче справжня гарненька селяночка.
Позичена в Альфонсіни спідниця, кокетливо підіткнута і підшита кількома стібками, щоб вона не заважала бігати та стрибати по скелях, лишала незакритими щиколотки і низ литок, пружних литок маленької жінки, гнучкої і сильної. Талію не затягували, щоб не вв'язувати рухів; а на голову пані Роземійї наділа величезного садовницького капелюха з жовтої соломи, з широченними крисами; гілка гравілату, причеплена до відгорнутого краю, надавала їй войовничого, задерикуватого вигляду.
Жан, одержавши спадщину, щодня ставив собі питання: одружитися з нею чи ні? Щоразу при зустрічі з нею він почував бажання взяти з нею шлюб, а потім, на самоті, починав думати, що можна й почекати. Вона ■не мала тих достатків, що він мав зараз, бо доходу в неї було лише дванадцять тисяч франків, але зате вкладених у майно нерухоме: їй належали ферми і земельні ділянки в Гаврі, біля доків; цінність їх з часом могла зрости до значної суми. Отже, достатки лали вони майже однакові, а молода вдова таки дуже була до вподоби Жану.
Поглядаючи на неї сьогодні, коли вона йшла попереду нього, він думав: "Годі, треба, нарешті, зважитися. Напевне, що кращої мені не знайти",
Вони йшли схилом лощини, що простягалась від села до прибережних скель; крутий берег в кінці цієї долини височів над морем на вісімдесят метрів. Вдалині в рамці зелених берегів, що спадали праворуч і ліворуч, показався сріблястоблакитний на сонці великий трикутник води і ледве помітне вітрило, що здавалося метеликом. Високе ясне небо так злилося з водою, що не можна було розрізнити, де починалося одне й кінчалося друге, і на цьому фоні вирисовувались затягнуті корсажами постаті обох жінок, що йшли попереду трьох чоловіків.
Жан палаючими очима дивився, як миготіли перед ним тонкі щиколотки, стрункі ніжки, як погойдувались стегна пані Роземійї, поглядав на її кокетливий капелюх. Це підсилювало його бажання, штовхало на остаточне рішення, що на нього люди хиткі, слабкодухі й соромливі, зважуються раптом. Тепле повітря, змішане з пахощами берегів, дикого терну, конюшини та трави, морський запах оголених відпливом скель, ще дужче розпалювали і солодко п'янили його, і з кожним кроком, з кожною хвилиною, з кожним поглядом, кинутим на тонкий силует молодої жінки, він все більш утверджувався в рішенні — відкинути сумніви і освідчитись їй, сказати, що кохає її і хоче одружитися з нею. Ловля креветок допоможе йому, дасть змогу лишитися ^з нею віч-на-віч; та й цей чудовий мальовничий куточок сприяє розмові про кохання,— так добре, зануривши ноги в прозору воду і спостерігаючи, як снують у водоростях довговусі креветки, запропонувати руку і серце.
Дійшовши до кінця долини, вони помітили над кручею вузеньку стежку, що спускалася вздовж скелі, а під собою, між морем та підніжжям гори, майже на середині дороги — хаотичне громаддя величезних каменів, звалених, перекинутих серед хвилястої, порослої травою рівнини, створеної обвалом, шо тяглася ген-ген на південь, скільки сягало око. На цій довгій смузі кущів, ніби поораній вулкановими вибухами, розвалені скелі скидалися на руїни якогось великого, зниклого міста, що колись дивилося звідси на океан, а над ним височіли білі безкраї мури берегових стрімчаків.
— Як гарно тут,— промовила, зупинившись, пані Роземійї,
Жан догнав її і з схвильованим серцем подав руку, щоб звести її вузькими, висіченими у скелі східцями.
Вони йшли попереду, а Бозір, міцно упираючись своїми коротенькими ніжками, повів під руку пані Ролан, якій потемніло в очах від крутизни.