Прокинувшись через кілька годин, він побачив, що вже час повертатись на' пароплав, і рушив у дорогу, знесилений непереможною, раптовою втомою, що охопила його під час сну. Тепер йому не терпілося повернутися, щоб дізнатися, чи знайшла мати портрет Маре-шаля. Чи згадає вона про нього перша, чи доведеться спитати? Якщо вона чекатиме повторного запитання, значить, в неї, безперечно, є таємна причина не показувати цього портрета.
Але, повернувшись у свою кімнату, П'єр довго вагався, чи спускатися йому вниз, до обіду. Він надто страждав, його розбурхане серце ще не встигло втихомиритися. Проте, нарешті, зважився і увійшов до їдальні, саме коли сідали до столу.
Всі обличчя сяяли від радості.
— Ну, то як? — промовив Ролан.— Посувається справа з покупками? Я нічого не хочу бачити, аж поки не буде влаштовано все геть-чисто.
Дружина відказала:
— Звичайно, все йде гаразд. Треба тільки все як слід обдумати, щоб не наробити помилок. Меблі завдають нам великого клопоту.
Цілий день вона з Жаном обходила шпалерні та мебльові крамниці. її вабили тканини дорогі, пишні, що впадали в око. А син, навпаки, шукав чогось простого й елегантного. Отже, за кожним новим зразком, що їм пропонували, вони повторювали одне одному свої докази. Вона настоювала, що на клієнта, відвідувача, конче треба зразу справити сильне враження, щоб його вже при вході ііо прийомної здивувала розкіш.
А Жан, навпаки, мріяв принадити лише елегантну й багату клієнтуру і хотів строгим і бездоганним смаком полонити серця шляхетних людей.
І ця суперечка, що тривала цілісінький день, знов почалась за супом.
Ролан не мав ніякої думки. Він твердив своє:
— Я ні про що не хочу чути. Я прийду подивитись, коли все буде готове.
Пані Ролан зажадала вислухати думку старшого сина:
— Ну, а ти як гадаєш, П'єр?
Нерви його так були розладнані, що він мало не вилаявся у відповідь. Проте все ж промовив сухим тоном, в якому відчувалось його роздратування
— О, я цілком поділяю думку Жана. Мені до вподоби лише простота, бо простота смаку — те ж саме, що прямодушність вдачі.
Мати заперечила:
— Але ж май на увазі, що ми живемо 'В місті комерсантів, де люди гарного смаку трапляються не щодня.
П'єр відказав:
— Що ж з цього? Хіба це причина наслідувати дурнів? Якщо мої земляки дурні або нечесні, чи повинен і я йти за їхнім прикладом? Адже жінка не скаче в гречку лише тому, що її сусідки мають коханців.
Жан засміявся:
— Твої докази й порівняння такі, ніби ти добирав їх серед правил якогось мораліста.
П'єр не відповів нічого. Мати і брат знову заговорили про меблі та шпалери.
Він дивився на них так, як вранці, перед поїздкою до Трувіля, дивився на матір; він розглядав їх, немов сторонній допитливий спостерігач, 4 йому справді здалося, що він раптом потрапив у якусь чужу сім'ю.
Батько особливо вражав і його зір, і думку. Цей товстий, обрезклий чоловік, самозадоволений і тупий — його батько, його, П'єра! Ні, ні, Жан зовсім не був схожий на нього.
Його сім'я! Протягом двох днів чужа злочинна рука, рука померлого, порвала і знищила, одне по одному, всі пута, що зв'язували колись цих чотирьох людей. Всьому кінець, все зруйновано. У нього немає більш матері, він вже не зможе любити її, як раніше, бо не зможе'ставитись до неї з такою безоглядною шанобливістю, ніжною і побожною, якої потребує серле сина; немає й брата,
батько, цей товстий чоловік, якого він не міг любити, хоч би як хотів цього.
бо цей брат—син чужого
лишався тільки
І зненацька він запитав:
— Скажи-но, мамо, відшукала ти той портрет? Вона здивовано розкрила очі:
— Який портрет?
— Марешаля.
— Ні... тобто так... Я не шукала його, але, здається, знаю, 'йе він.
— Про що це ви? — запитав Ролан. П'єр відповів:
— Про портрет-мініатюру Марешаля, що колись 'був у нашій паризькій вітальні. Я подумав, що Жанові було б приємно мати його.
Ролан скрикнув.
— Звичайно, звичайно, я пам'ятаю дуже добре. Я навіть —бачив його ше минулого тижня. Твоя мати вийняла його з бюро, упорядковуючи свої папери. Це було в четвер чи в п'ятницю. Ти, певно, пам'ятаєш, Луї-зо? Я тільки почав голитися, як ти витягла його з одної шухляди і поклала на стілець біля себе, разом із пачкою листів, половину яких ти потім спалила. Як дивно, що *ги тримала в руках цей портрет за два чи три дні до того, як Жан одержав спадщину? Я сказав би, що це передчуття, коли б вірив у такі речі!
Пані Ролан спокійно промовила:
— Так, так, я знаю, де він; зараз принесу.
Отже, вона збрехала! Вона збрехала сьогодні вранці, відповідаючи своєму синові, що запитав, куди поділася ця мініатюра: "Не пригадаю... Мабуть, чи не в моїм бюро".
Вона його бачила, доторкалась до нього, тримала в руках, розглядала за кілька день перед цим, потім знов заховала до потайної шухляди, разом з листами, листами від нього.
П'єр дивився на свою матір, що збрехала йому. Дивився на неї з лютим гнівом сина, якого обманули, в якого вкрали найсвятіше почуття; його мучили ревнощі людини, що довго була сліпою і викрила нарешті ганебну •зраду. Коли б це він був чоловіком цієї жінки, він схопив би її за руки, за плечі, за волосся, кинув би на підлогу, бив, катував, топтав! Але він не міг нічого ска: зати, нічого зробити, не міг виказати, що знає щось. Він був її син, він не мав за що мститися — обманули не його.
Але ж ні, вона обманула його 'любов, потоптала його побожну пошану до неї. Вона мусила бути бездоганною для нього,— це обов'язок всіх матерів щодо дітей. Якщо лють, яка опанувала його, доходила майже до ненависті, то це саме тому, що він вважав матір більш злочинною по відношенню до нього, ніж до батька.
Кохання між чоловіком і жінкою — це добровільна угода, і той, хто порушить її, винен лише у 'зраді; але коли жінка стала матір'ю, її відповідальність збільшується, бо природа доручила їй виховання потомства. Якщо вона схибить, значить, вона вчинить низько, підло і безчесно.
— Справді,— промовив раптом Ролан, сьорбаючи з склянки смородинну наливку і витягуючи під столом ноги, як завжди після обіду,— це не зле — жити, нічого не роблячи і маючи хоч якийсь достаток. Сподіваюсь, що Жан частенько запрошуватиме нас на обід. Слово честі, нічого, як і доведеться іноді послабувати на шлунок.