Він підвівся, щоб іти, коли раптом під впливом непоборного бажання взнати правду, що мучило його серце від учорашнього дня, запитав:
— Скажи, будь ласка, мені здається, що колись в Парижі, в нашій вітальні, був невеличкий портрет Марешаля?
Вона вагалася якусь хвилину; принаймні йому здалося, що вагалася; потім промовила:
— Так, був.
— Що ж сталося з цим портретом?
І знову вона відповіла не так швидко, як, мабуть, могла:
— Цей портрет... чекай-но.. не пригадаю... Мабуть, чи не в моїм бюро.
— Чи не могла б ти відшукати його?
— Гаразд, я пошукаю. Нащо тобі?
— О, це не для мене. Я подумав, що треба було б подарувати його Жанові. Це йому було б дуже приємно.
— Ти маєш рацію, це добра думка. Я пошукаю його, як тільки встану.
І він пішов.
Це був ясний, безвітряний день.
Люди на вулицях всі здавалися веселими — і комерсанти, що кудись ішли у своїх справах, і чиновники, які поквапливо крокувалги в контори, і молоді дівчата, що поспішали до магазинів. Дехто навіть наспівував, радіючи з гарної погоди.
На трувільський пароплав уже сідали пасажири. П'єр примостився ближче до корми, на дерев'яній лаві.
Він питав себе: "Чи була вона стурбована моїм запитанням про портрет, чи просто здивована? Загубила вона його, чи заховала? Знає вона, де він, чи не знає сама? А якщо заховала, то чому?"
І його думка, йдучи все тим же шляхом, від висновку до висновку, добралась ось до чого:
Цей портрет, портрет друга, коханця, лишався у вітальні, на видноті доти, поки одного дня жінка, мати, не помітила перша, раніше за всіх, що він схожий з її сином. (Певно, жінка вже давно з острахом шукала цю схожість, і коли вона виявилася остаточно, то, розуміючи, що не сьогодні-завтра це може помітити кожен, одного вечора забрала мініатюру і, не зважуючись знищити її, заховала.
І П'єр дуже добре пригадував тепер, що ця мініатюра зникла вже давно, задовго до їхнього від'їзду з Парижа! Зникла вона, гадав він, саме тоді, коли у Жана почала рости борідка і він став схожий на того русявого юнака, що всміхався на портреті.
Пароплав відплив, і поштовх змішав і розвіяв думки П'єра. Підвівшись, він почав дивитись на море.
Маленький пароплав, обминувши мол, звернув ліворуч і, сопучи, пихкаючи та здригаючись, попрямував до далекого берега, що маячів у ранковій імлі. Де-не-де на морському просторі виднілись червоні вітрила незграбних рибальських човнів; нерухомі, вони були подібні до скелі, що висунулася з води. А Сена, спускаючись від Руана, скидалася на широку морську протоку, що розділяє дві суміжні смуги суходолу.
Менш ніж за годину прибули до трувільського порту. Був саме час купання, і П'єр пішов на пляж.
Здалека пляж мав вигляд великого саду, повного дивовижних квіток. На великій жовтій піщаній дюні, від молу аж до "Чорних скель", впадали в око різнобарвні парасольки, капелюхи всіляких форм, різних відтінків сукні; згромаджені купками коло кабін, витягнуті в кілька рядів уздовж берега і розкидані там і сям, вони дійсно нагадували величезні букети на безмежному лузі. Невиразний — то близький, то далекий — гомін голосів у прозорому повітрі, перегукування, крики дітей,4 дзвінкий жіночий сміх,— все це зливалось у невгамовний веселий шум, що змішувався з ледве помітним вітерцем і, здавалося, з ним разом проникав в легені.
П'єр походжав серед цих людей і, пригнічений своїми тяжкими думами, почував себе більш загубленим, чужим, самотнішим, ніж коли б його кинули з корабельної палуби в море, за сотні миль від берега. Він майже доторкався до всіх цих людей, чув, не прислухаючись, деякі фрази; і, не дивлячись, бачив, як чоловіки розмовляли з жінками, а жінки всміхалися до чоловіків.
Раптом, ніби прокинувшись, він виразно побачив їх, ї в ньому піднялась ненависть, бо вони здавалися щасливими й вдоволеними.
Захоплений новими думками, він підходив тепер до окремих груп, розглядав їх. Всі ці різнобарвні сукні, що, наче квіти, вкрили пісок, ці гарні тканини, ці яскраві парасольки, штучна грація талій, усі ці хитромудрі вигадки мод, від красивого взуття до химерних капелюшків, знадливість жестів, голосів та посмішок, одне слово — все кокетство, що панувало тут на пляжі, здалося йому раптом пишним цвітінням жіночої розбещеності. Усі ці жінки хотіли подобатися, зводити та спокушати когось. Вони чепурилися задля чоловіків, задля всіх чоловіків, крім власних, підкоряти яких вже не було потреби. Вони чепурилися для коханця сьогоднішнього чи завтрашнього, для незнайомого, якого зустріли, помітили і, мабуть, чекають.
.1 ці чоловіки, що сиділи коло них, заглядаючи їм у вічі, розмовляли з ними, близько нахиляючись до них і наближаючи свої уста до їх уст, і спокушали, полювали за ними, немов за меткою і спритною дичиною, яка здавалась доступною і податливою. Цей великий пляж був, по суті, просто ринком кохання, де одні продавалися, а другі віддавалися даром, ці торгували своїми пестощами, а ті ще лиш обіцяли. Усі ці жінки думали тільки про те, щоб краще показати свій товар, привабити охочих до свого тіла, вже відданого, проданого й обіцяного іншим чоловікам. І йому здалося, що на всьому світі всюди й завжди — одне і те ж саме.
його мати вчинила, як і інші,— от і все! Як і інші? Ні!-Повинні ж бути винятки, і чимало, чимало! Ті жінки, яких він бачив навколо себе,— багаті, шалені, що скрізь шукають кохання,— належали до числа шляхетних "левиць", або навіть куртизанок, бо на цих пляжах, стоптаних легіоном нероб, не зустрінеш жодної з безлічі порядних жінок, які відлюдно жили по своїх домівках.
Море прибуло, поволі відтісняючи до міста перший ряд купальників. Вони поспішно схоплювались і, забравши з собою свої шезлонги, тікали від жовтих хвиль, облямованих мереживом піни. Кабіни на колесах, запряжені кіньми, теж від'їжджали, а на дощаному помості, прокладеному вздовж пляжу з кінця в кінець, повагом невпинно котилася строката юрба, утворюючи два зустрічних потоки, що раз у раз зливались в один. П'єр, знервований, роздратований цією штовханиною, втік з пляжу, подався до міста і зайшов поснідати у простий шинок аж на околиці, де вже починались поля. Випивши каву, він ліг перед дверима на двох стільцях. Він майже зовсім не спав цієї ночі і тому зразу ж заснув у холодку під липою.