Тільки П'єр, здавалося, не йняв йому віри і бурчав:
— Правду кажуть, що нормандці—це ті ж гаскон-ці, тільки північні.
Після риби подали пиріг, потім смажене курча, салат, зелену квасолю і паштет з пітів'євських жайворонків. Служниця пані Роземійї допомагала прислужувати біля столу; веселість зростала з кожним випитим келихом вина. Коли ляснув корок першої пляшки шампанського, старий Ролан, дуже збуджений, клацнув язиком, відтворюючи цей звук, і заявив:
— Мені це більше до вподоби, ніж постріл з пістоля. П'єр, який все більше й більше дратувався, промовив глузливо:
— А проте для тебе це, мабуть, небезпечніше. Ролан, що вже збирався був випити, поставив свого
повного келиха на стіл і запитав:
— Чому ж це?
Вже давненько він почав нарікати на своє здоров'я, на втому, запаморочення, на якесь постійне, нез'ясовне слабування. Лікар продовжував:
— Тому, що пістольна куля може пролетіти повз тебе, тоді як келих вина неминуче влучить у шлунок.
— Ну, то й що?
— А те, що вино обпалює шлунок, розладнує нервову систему, утруднює кровообіг і, зрештою, призводить до апоплексії, яка загрожує всім людям твоєї комплекції.
Сп'яніння колишнього ювеліра, що все зростало, зразу розвіялося, наче дим од вітру, і він схвильованим пильним зором глянув на сина, намагаючись зрозуміти, чи не жартує той.
Але Бозір загаласував:
— А! Ці кляті лікарі завжди однакові: не їжте, не пийте, не кохайте і не танцюйте! Від цього буде вавонь-ка вашому дорогоцінному здоров'ячку. Так ось вам — я все це робив, пане, в усіх країнах світу, всюди, де міг і скільки міг, а втім, це анітрохи мені не зашкодило.
П'єр відповів ущипливо:
— По-перше, ви, капітане, значно здоровіші за мого батька; а до того ж усі марнотратці життя говорять, як і ви, поки не настане день, коли... вони не можуть уже назавтра сказати обачливому лікареві: "Ви мали рацію, докторе". Коли я бачу, що мій батько поводиться так, як найбільш шкідливо і найбільш небезпечно для нього, то роблю цілком природно, застерігаючи його. З мене був би поганий син, коли б я чинив інакше.
Пані Ролан з досадою запитала:
— Слухай, П'єр, що з тобою? Один раз не може йому зашкодити. Подумай, який це урочистий день для нього, для нас. Ти труїш його радість і всім нам завдаєш прикрості. Це просто недобре.
Він пробурчав, знизавши плечима:
— Хай робить, як хоче, я його попередив.
Але старий Ролан більше не пив. Він поглядав на свій келих, вщерть налитий чистим і прозорим вином, легка, п'янка душа якого відлітала маленькими бульками, що йшли з дна і, швидко підіймаючись вгору, зникали на поверхні; поглядав на нього недовірливо, немов лис, що знайшов здохлу курку і нюхом чує пастку.
Він запитав, вагаючись:
— Так ти гадаєш, це мені дуже зашкодить? П'єру стало соромно, він докоряв собі, що через свій
поганий настрій завдає неприємності іншим.
— Та ні. Пий,— один раз можна, але не треба зловживати і звикати до цього.
Тоді старий Ролан взяв свій келих, проте ніяк не наважувався піднести його до уст. Він сумно поглядав на нього з жадібністю і з страхом; потім понюхав, покуштував і почав, смакуючи, пити маленькими ковтками; він відчував і жаль, і кволість, і бажання поласувати, і, зрештою,— каяття, коли допив останню краплю.
Зненацька П'єр зустрівся поглядом з панею Роземійї; її ясні блакитні очі дивились на нього проникливо і твердо. І він відчув, розгадав, зрозумів відверту думку, що оживляла цей погляд, гнівну думку цієї маленької жінки з простою і прямою душею; цей погляд говорив: "Ти заздриш. Це негідно!"
Він похнюпив голову і взявся до їжі.
Йому не хотілося їсти і все було не до смаку, його поривало бажання втекти, бажання позбутися товари-
ства цих людей, не чути більше їхніх розмов, жартів та сміху.
Тимчасом старий Ролан, якому вино знов запаморочило голову, забув уже поради свого сина і скоса ласкаво поглядав на майже повну пляшку шампанського, що стояла коло його прибору. Він не смів доторкнутися до неї, боячись нової догани, і добирав способу хитро заволодіти нею, уникнувши зауважень П'єра.
Він надумав найпростішу витівку: взяв недбало пляшку, держачи її за дно, простягнув через стіл руку, щоб спершу налити порожній келих лікаря, потім узявся наливати келихи всім і, дійшовши до свого, голосно заговорив і налив трохи й собі; можна було подумати, що це ненароком. Зрештою, ніхто і не звернув на це уваги.
П'єр, сам того не помічаючи, пив чимало. Знервований і роздратований, він раз у раз несвідомим рухом підносив до уст високий кришталевий келих, де в живодайній, прозорій волозі бігали грайливі бульки. Пив дуже повільно, щоб поч/вати легке солодкувате поколювання газових випарів на язику.
Приємне тепло поволі розлилося по його тілу. Від шлунка, що наче палав, воно перейшло в груди, охопило всі члени, і тіло ніби підняла тепла благодатна хвиля, що несе з собою радість. Тепер П'єр почував себе краще; досада й незадоволення стихли, і рішення поговорити цього ж вечора з братом похитнулось, не тому, що він передумав, а щоб не. порушити так швидко цю блаженну млость.
Бозір підвівся, щоб проголосити тост.
Вклонившись усім, він почав:
— Ласкаві пані й шановні панове, ми зібрались тут, щоб урочисто відзначити щасливу подію, що припала на долю одного з наших друзів. Казали колись, ніби доля сліпа, а я гадаю, що вона просто була короткозора та пустотлива, але зараз купила чудового морського бінокля, який дав їй змогу побачити в гаврському порту сина нашого достойного приятеля — Ролана, капітана "Перлини".
Всі загукали "браво", зааплодували, і старий Ролан підвівся, щоб відповісти.
Відкашлявшись, бо в нього щось заклало горло і язик трохи обважнів, ^ін, затинаючись, вимовив:
— Дякую, капітане, дякую за себе і за мого сина. Ніколи не забуду вашої щирості в цю годину. П'ю за здійснення ваших бажань.
Очі й ніс йому, заливали сльози, і він сів, бо далі забракло слів.
Сміючись, Жан у свою чергу взяв слово:
— Це я повинен,— промовив він,— подякувати незмінним любим друзям (він глянув на пані Роземійї), які дали мені сьогодні такий зворушливий доказ їхньої приязні. Але не самими лише словами я можу засвідчити їм свою вдячність. Я готовий доводити це завтра і в кожну хвилину свого життя,— завжди, бо наша дружба не мине ніколи.