Просто перед ним була друга кав'ярня; він увійшов, сів на стілець і сказав гарсону, що підійшов до нього:
— Кухоль пива.
Він відчував, як билося його серце: поза шкірою пробігав дрож. І тут пригадалися слова Маровського, сказані напередодні: "Це справить погане враження". Чи він мав ту саму гадку, ту ж підозру, що й ця шльондра?
Звісивши голову над кухлем, він дивився, як тане біла піна, і питав себе: "Чи ж можливо повірити такій нісенітниці?"
Причини, що могли викликати цю ганебну підозру, розкривались йому зараз одна по одній, ясні, очевидні і нещадні. Якщо старий холостяк, який не має спадкоємців, лишає свій статок обом синам свого друга,— то це зрозуміло і природно; але коли все цілком дістає один син, то люди, звичайно, дивуватимуться, перешіптуватимуться і почнуть лукаво посміхатися. Як це він сам не догадався, чому не відчув цього батько, як його мати не збагнула цього? Ні, вони надто зраділи цим несподіваним грошам, щоб у них зародилася ця думка. Та, зрештою, хіба такі чесні люди, як його батьки, здатні запідозрити таку мерзоту?
Але всі інші люди,— сусіди, крамар, постачальник,— що знають їх, хіба ж не переказуватимуть вони цю огидну плітку, не будуть глузувати, тішитися, насміхатися з його батька і зневажати його матір?
І те, що зауважила дівчина з пивної,— що Жан білявий, а він чорнявий, що вони не схожі ні лицем, ні ходою, ні постаттю, ні вдачею,— тепер зразу впаде всім у вічі. Коли доведеться комусь говорити про одного з Роланових синів, питатимуть: "Про якого це, — про справжнього чи прижитого?"
Він встав, вирішивши попередити свого брата, застерегти його проти жахливої небезпеки, що загрожує ^е-сті їхньої матері. Але ж чим допоможе Жан? Найпростіше, безперечно, було б зректися спадщини, нехай •вона дістанеться бідним, і пояснити друзям та знайомим, які знають про це, що заповіт мав .неприйнятні пакти та умови, що Жан, по суті, став би не спадкоємцем, а лише виконавцем духівниці. —
Біля самого батьківського дому він зміркував, що треба побачитись з братом віч-на-віч, щоб не розмовляти про ці речі при батьках.
З порога вже почув він гомін голосів та регіт в залі; а ввійшовши, побачив пані Роземійї та капітана Бозіра, яких привів його батько й залишив обідати, щоб відсвяткувати радісну новину.
Для апетиту подано було вермуту та абсенту, і зразу ж у всіх став веселий настрій. Капітан Бозір, маленький чоловічок, зовсім округлий через вічне кружляння по морю, всі думки якого теж здавалися округлими, немов берегова галька, реготав на все горло і був переконаний, що життя чудове і що в ньому треба скористатися всім.
Він цокався з старим Роланом, а Жан наливав обом жінкам по другій чарці.
Пані Роземійї відмовлялась; Тоді капітан Бозір, що був знайомий з її покійним чоловіком, вигукнув:
— Годі-бо вам, пані,— "bis repecita placent", що по-простому означає: "Другий келих вермуту ніколи не зашкодить". Я, бачте, з того часу, як покинув плавати, щодня перед обідом заживаю дві чи три чарки цієї штучної бокової качки! До цього, після кави, додаю ще келих кілевої качки, що на вечір створює ціле бурхливе море. Проте я ніколи не доводжу до шторму, ні, ні — боюся аварії.
Ролан, мореплавну манію якого тішив старий моряк дальнього плавання, сміявся від щирого серця з уже почервонілим лицем і тьмяними від абсенту очима. В нього було величезне черево крамаря, саме лише черево, яке, здавалось, поглинуло решту тіла, товсте, обвисле черево, як у людей, що завжди сидять і зовсім не мають ні стегон, ні грудей, ні рук, ні шиї, ніби сидіння на стільці зібрало в одне місце все їх тіло.
Бозір, навпаки, хоча й низенький та товстий, був наче вилитий і пружний, немов м'яч.
Пані Ролан ще лише пригубила першого келиха і, рожева од щастя, блискучими очима милувалася своїм сином Жаном.
Зараз він не стримував своєї радості. Справу скінчено, справу підписано,-^ він мав двадцять тисяч франків
ренти. В тому, як він сміявся, як гучно лунав його голос, в тому, як він поглядав на людей, в його вільних невимушених жестах, в його поважності вже відчувалась та самовпевненість, яку дають гроші.
Коли запросили до столу і старий Ролан хотів був подати руку пані Роземійї, його жінка заперечила:
— Ні, ні, старий,— сьогодні все Жанові!
На столі усе сяяло незвичайним блиском: перед прибором для Жана, що сидів сьогодні на батьківському місці, височів величезний, перевитий стрічками букет, справжній урочистий букет, що нагадував прикрашену прапорами баню якоїсь споруди. Навколо нього стояли чотири вази: одна з пірамідою чудових персиків, друга — з велетенським тортом, начиненим збитими вершками і оздобленим дзвониками з розтопленого цукру,— цілий собор з бісквіта, третя — з ананасами в прозорому сиропі, і четверта — нечувана розкіш! — з чорним виноградом, привезеним з південних країн.
— Чорт забери!—промовив П'єр, сідаючи.—Ми святкуємо коронування Жана Багатого.
Після супу пили мадеру; всі вже говорили зразу. Бозір розповідав про обід, на якому він був у Сан-Домінго в одного генерала-негра. Старий Ролан слухав, раз у раз намагаючись вставити і своє слово про другий обід, який давав один із його друзів у Медоні, після чого всі гості півмісяця слабували. Пані Роземійї, Жан і його мати складали план екскурсії і сніданку в Сен-Жуені, наперед смакуючи втіху, а П'єр шкодував, що не пообідав сам десь у корчмі на березі моря, щоб уникнути цього галасу, реготу і цих веселощів, які дратували його.
Він думав про те, як йому приступити до діла, як висловити братові свої побоювання і змусити його зректися цього багатства, яке вже належало йому і так його радувало. Це, певно, буде нелегко для нього, але так треба зробити,— честь їхньої матері була в небезпеці.
Поява величезного морського судака заохотила Ро-лана до розповідей про рибну ловлю. Бозір розказував дивовижні речі про Гебон, Святу Марію на Мадагаскарі і особливо про узбережжя Китаю та Японії, де риби мають такий же химерний вигляд, як і тубільні мешканці. Він став описувати цих риб, їхні великі золотисті очі, блакитні та червоні черевця, їхнє дивовижне пір'я, подібне до віял, їхні хвости, вирізані у формі півмісяця — і все це так цікаво й кумедно, що, слухаючи його, всі реготали до сліз.