Потім вони опинилися в круглій залі. З боків великих дверей у кінці її стояли на.сторожі два чудовиська, яких Алісі й у книжках бачити не доводилося. Це були величезні карикатури на людей, кремезні, незугарні, із зубатими мордами й витрішкуватими очима. Чудовиська гойднулися назустріч одне одному, затуляючи прохід. Перший охоронник зупинився за крок від них і прошепотів пароль. Чудовиська знехотя розступилися. Проходячи повз них, Аліса підвела голову і зустрілася поглядом із чудовиськом. І зрозуміла, що воно сліпе — білі очі були без зіниць.
Пропустивши полонених уперед, охоронники залишилися зокола. Двері тихо зачинилися.
Вони стояли в справжнісінькій тронній залі, ніби перенесеній у це підземелля зі старовинної казки. Алісі навіть здалося на секунду, що вона бачила її на картинці у дитячій книжці.
Широка червона килимова доріжка вела до підвищення, на якому стояв позолочений кам'яний трон із високою спинкою, зверху якої була прикріплена різьблена кришталева корона. Балдахін над троном — з білого хутра, а під склепінчастою стелею — витесане з каменю зображення велетенської огидної комахи, очі якої світилися і, здавалося, стежили за кожним, хто посмів увійти до тронної зали.
Минула хвилина, можливо, дві, поки Аліса й Пашка розглядалися, не сміючи ступити вперед. Проте зала була так само порожня і зловісно тиха.
— Ей! — не витримав нарешті Пашка. — Хто тут живий?
— И-вий... — відгукнулася луна.
Аліса роздивлялася стіни зали. Вони були прикрашені картинами, викладеними коштовним,камінням. На картинах були зображені похмурі гори, ущелини, високі ялини, що тіснилися біля підніжжя гір, поміж деревами тяглася павутина, а під ялинами росли величезні поганки й мухомори. На мухоморах сиділи чорні слимаки. Картини ці були виконані так старанно, що не відразу збагнеш, що стоїш у залі, а не в темному лісі. Кожна картина була випиляна з малахіту, гори викладені з сапфірів та бірюзи.
— Не ховайтеся від мене! — сказав Пашка. — Мене не треба боятися.
— Пашко! — докірливо мовила Аліса. — Ти знову за своє.
— Ні, ти тільки подумай: притягти нас у підземелля, знущатися, а потім привести в мінералогічний музей.
— Бравуєш? — запитала Аліса. — Мені теж мулько на душі.
— Я нічого не боюся, — відповів Пашка голосно, щоб той, хто підслуховує, не сумнівався в Пащиній відвазі. — Просто мені все це обридло.
Із цими словами він повернувся, і попрямував назад до дверей, штовхнув їх, але двері були замкнені.
— Ей! — крикнув Пашка. — Випустіть мене!
Він грюкав у двері кулаками. Та двері були гранітні, отож він тільки повідбивав кулаки.
— Ну гаразд! — сказав Пашка. — Тоді я оголошую тут революцію! Віднині я і є Чотириокий! Кощій Безсмертний! Володар підземного царства!
Він перебіг залу, піднявся на три сходинки і сів на трон.
— Ну як? — запитав він. — Схоже? Де б іще корону знайти?
Але раптом він скрикнув, підскочив на троні, скотився сходинками вниз і сів на килим.
— Що? Що сталося? — Аліса підбігла до нього.
— Смикається! Струмом б'є! — відповів Пашка. — Навіть трон у них не справжній.
— Я гадаю, що за нами стежать, — мовила Аліса. — Стежать і підсміюються. Пустили дітей у тронну залу! Подивимося, мовляв, чи справжні це суперники, чи просто дитячий садок, який вийшов сюди погратися?
— А що я такого зробив? — образився Пашка. — Я пожартував. Кожен може пожартувати.
У тиші почувся тихий сміх. Зовсім поряд.
Він долинав звідкілясь із-за трону.
Аліса швидко пішла туди, відкинула важку махрову портьєру й побачила за нею невеликі причинені дверцята.
— Пашко, дивись. Пашка вже був поруч.
— Він туди сховався?
— Може, це пастка?
— Яка ще пастка? Ми з тобою де? Хіба не в пастці?
— У пастці.
— А з пастки в пастку можна ходити без перепустки.
З цими мудрими словами Лашка першим ступив у тьмяно освітлений прохід за тронною залою.
Це був вузький, чистий, безликий коридорчик, у який виходило кілька дверей. •
За першими був якийсь склад, там купами лежали вивіски і плакати: "Вхід заборонений", "У праці найвище щастя", знову "Вхід заборонений", "Норму виконав дотла — буде свіжа голова", "Сьогодні недоїв, завтра лишився запас", знову "Вхід заборонений" і просто "НЕ МОЖНА!".
Вони пройшли до других дверей. Ті були зачинені на засув. Пашка хотів відкинути засув, та Аліса сказала:
— Якшо він сховався, то не сюди.
— Розумно, — згодився Пашка.
У третій кімнаті стояло кілька витесаних із каменю ящиків. Усі вони були наповнені коштовним камінням. В одному — купи рубінів, у наступному — алмази, далі ящик зі смарагдами. Все каміння було огранене і виблискувало в напівтемряві, але через те, що його було надто багато, воно не здавалося коштовним камінням, а скидалося на купу скляночок.
Адже коштовний камінь, щоб бути коштовним, повинен бути одним-єдиним.
Вони завернули за ріг. Коридор закінчувався невисокими сходами з перилами. Дванадцять східців. Вони піднялися на майданчик, куди виходили двері, оббиті шкірою. Звичайнісінькі двері, які бувають у старих будинках.
На дверях була прикріплена поштова скринька. На стіні поряд із дверима — кнопка дзвінка.
Пашка штовхнув двері — вони були зачинені. Тоді Аліса натиснула на кнопку дзвінка. Всередині відгукнулося мирно "дзінь-дзінь".
— Йду, йду, — почувся за дверима голос.
Двері прочинилися на ланцюжок, і в щілині блиснули окуляри.
— Вам кого? — спитали зсередини.
Це було як уві сні. Щойно ти пройшов повз чудовиська, стояв у тронній залі, бачив ящики зі смарагдами — і раптом, як пробудження, а може, провал в інший сон — мирний голос за звичайними дверима.
Аліса не знайшла, що сказати, адже не Кощія ж питати. Але Пашка враз придумав.
— Даруйте, — вибачився він. — Гарольд Іванович тут живе?
— Гарольд Іванович? А хто до нього прислав?
— У нас лист до нього від брата, Семена Івановича.
— Не може бути! Зараз відчиню.
Дзенькнув ланцюжок, двері розчинилися. На погрозі стояв невисокий на зріст худенький літній чоловік, в окулярах, одна дужка була поламана й підв'язана мотузком. Він був у синьому халаті й капцях на босу ногу.
— Заходьте, будь ласка, благаю вас, тут небезпечно стояти зокола. Проходьте всередину, проходьте.