Фердінанд (люто, крізь зуби). Я нещасний? Хто це тебі сказав? Жінко, ти надто безсердечна, щоб самій це відчути. Як же ти можеш оцінити почуття іншого?.. Нещасний, сказала ти? Ах! це слово могло б викликати мою лють навіть з могили! Нещасним мав я стати, це ти знала. Смерть і прокляття! Ти знала це, і все ж мене зрадила. Дивись, гадюко! Це була єдина твоя змога на прощення! Твоє визнання скрутить тобі в'язи. Досі я міг виправдати твій злочин твоєю наївністю, моя зневага мало не врятувала тебе від моєї помсти. (Поквапливо хапає склянку.) Отже, ти не була легковажною, ти не була дурною, ти була лише дияволом. (П'є.) Лимонад видихався, як твоя душа. Покуштуй!
Луїза. О небо! Недарма я боялася цієї сцени. Фердінанд (владно). Покуштуй!
Луїза якось неохоче бере склянку і п'є. Як тільки вона підносить склянку до рота, Фердінанд відвертається, раптом блідне і поспішає в найдальший куток кімнати.
Луїза. Лимонад хороший.
Фердінанд (не обертаючись, тремтить від жаху). На здоров'я!
Луїза (поставивши склянку). О, коли б ви знали Валь-тере, як страшенно ви ображаєте мою душу. Фердінанд. Гм!
Луїза. Прийде час, Вальтере!..
Фердінанд (знову виходить наперед). О! З часом ми вже покінчили.
Луїза. Коли сьогоднішній вечір тяжко впаде вам на серце... Фердінанд (починає ходити швидше і стає ще неспокійнішим; кидає геть перев'язь і шпагу). Прощай, державна службо. Луїза. Мій боже! Що з вами?
Фердінанд. Мені душно й тісно... Так буде зручніше.
Луїза. Пийте! Пийте! Напій вас освіжить.
Фердінанд. Освіжить, безперечно... Повія добросерда!.. Проте всі вони такі!
Луїза (з виразом глибокої любові хоче його обняти). Це про твою Луїзу, Фердінанде?
Фердінанд (відштовхує її від себе). Геть! Геть! Не треба цих ласкавих, сумних очей! Я можу піддатися їм. З'явись у твоїй жахливій огидності, гадюко! Кидайся на мене, єхидно!.. Вистав напоказ усі свої огидні кільця, звивай до неба свої хребці! У всій потворності, як тебе бачило пекло!.. Тільки не вдавай ангела... тільки не ангела... Занадто пізно.. Я мушу розчавити тебе, як змію, або впаду в розпач... Зглянься на мене!
Луїза. О, до чого це дійшло!
Фердінанд (розглядаючи її збоку). Цей чудовий твір небесного митця... Хто міг би цьому повірити? Хто цьому повірив би? (Хапає її руку і піднімає вгору.) Я не хочу вимагати від тебе відповіді, творець небесний!.. Але чому твоя отрута в такому чудовому сосуді? Хіба може розпуста існувати в таких лагідних небесних рисах?.. О, як це дивно!
Луїза. Слухати це і не сміти говорити!
Фердінанд. І цей солодкий, мелодійний голос... Як можуть породжувати таку милозвучність розірвані струни? (Зупиняючи на ній сп'янілий погляд.) Усе таке прекрасне, таке гармонійне, таке божественно досконале! На всьому знак останнього дня творення! Присягаюся богом! Немовби весь великий світ виник для того, щоб дати творцеві натхнення створити цю перлину... І тільки вибираючи їй душу, бог помилився? Чи можливо, щоб цей обурливий виродок природи з'явився на світ бездоганним? (Швидко відходить од неї.) Чи, може, він помітив, що з-під різця виходить ангел, і, похапцем виправляючи помилку, дав йому щонайгірше серце?
Луїза. О, злочинна впертість! Замість визнати свою надмірну квапливість, він докоряє небу.
Фердінанд (ридаючи, кидається їй на шию). Ще раз, Луїзо! Ще раз, як у день нашого першого поцілунку, коли ти прошепотіла "Фердінанде" і коли перше "ти" зірвалося з твоїх палаючих уст... О, здавалося, що та мить таїла в собі, як у бруньці, посів безмірних, невимовних утіх... Вічність простилалася тоді перед нашими очима, як чудовий травневий день, і золоті тисячоліття промайнули, немов наречені, перед нашою душею. Тоді я був щасливий! О Луїзо! Луїзо! Луїзо! Навіщо ти мені це заподіяла?
Луїза. Плачте, плачте, Вальтере! Жаль ваш буде справедливіший до мене, ніж ваше обурення.
Фердінанд. Ти помиляєшся. Це не ті сльози, це не ота тепла, цілюща роса, яка на душевні рани тече бальзамом і знову починає обертати нерухоме колесо почуття. Це самотні, холодні краплі, зловісне, вічне "прощай" мого кохання. (З грізною урочистістю, опускаючи руку на її голову.) Це сльози по твоїй душі, Луїзо! Сльози по божеству, яке не виявило тут свого безмірного благословення, яке так безтурботно занедбало свій найчудовіший твір... О, мені здається, весь світ мав би убратися в жалобу, вражений тим, що в ньому відбувається! Не дивно, що люди падають і втрачають рай; але коли чума лютує серед ангелів, то у всій природі оголошують траур.
Л у ї з а. Не доводьте мене до краю, Вальтере! У мене немало душевної сили, але й вона не може витримати нелюдського випробування. Ще одне слово, Вальтере,— і ми розлучимось. Жахлива доля заплутала мову наших сердець. Коли б я насмілилась розтулити уста, Вальтере, я могла б сказати тобі таке... я могла б... Але жорстока доля скувала мій язик, як і моє кохання, і я мушу терпіти, коли ти поводишся зі мною, як з підлою розпусницею.
Фердінанд. Ти добре почуваєш себе, Луїзо? Луїза. Чому ти питаєш?
Фердінанд. Бо мені було б тебе шкода, якби ти покинула світ з цією брехнею на устах.
Луїза. Я заклинаю вас, Вальтере!
Фердінанд (дуже хвилюючись). Ні! Ні! Занадто сатанинською була б ця помста! Ні! Боронь мене боже! На той світ я не хочу цього переносити... Луїзо! Любила ти маршала? Ти вже не вийдеш з цієї кімнати.
Луїза. Питайте, що хочете. Я більше нічого не відповім. (Сідає.)
Фердінанд (серйозніше). Подбай про свою безсмертну душу, Луїзо! Любила ти маршала? Ти вже не вийдеш з цієї кімнати.
Луїза. Я більше нічого не відповім.
Фердінанд (у жахливому хвилюванні падає перед нею). Луїзо! Любила ти маршала? Не встигне ще догоріти ця свічка, як ти стоятимеш... перед богом!
Луїза (злякано схоплюється). О господи! Що це?.. Мені стає так погано. (Знов опускається в крісло.)
Фердінанд. Вже? Ви жінки — вічна загадка! Ніжні ваша нерви витримують злочинства, що підточують людство під корінь, а мізерний гран миш'яку звалює вас з ніг.
Луїза. Отрута! Отрута! О господи боже!
Фердінанд. Боюся, що так. Твій лимонад було приправлено в пеклі. Разом з ним ти випила смерть.
Луїза. Вмерти! Вмерти! Боже! Милосердий боже! Отрута в лимонаді! І вмерти! О, змилуйся над моєю душею, милостивий боже!