Любуша. Ні, ні, мені треба йти. Пустіть мене. Мені треба пройти цю жахливу пустиню. Так, так, це далеко, далеко, але я дійду. (Іде по сходах нагору.)
Мальванов. Любуша! (Кидається за нею, але зараз же вертається.) Що я роблю? Ще хвилина — і я б наробив жахливих дурниць. Це дійсно якась химера з цим коридором. Немов тут справді на двадцяти метрах зсунуто всі пустині і всі безодні Паміру. Знову! Знову це дівча!
Згори, тримаючись за поруччя і ледве пересуваючи ноги, спускається Любуша. Бліда як полотно, шукаючи руками підпори, робить ще кілька кроків і падає. Мальванов, зляканий, підбігає до неї.
Мальванов (підіймає її). Любуша! Любуша! Що з вами? їй млосно. Любуша!
Любуша (плаче). В нього женщина. Ця, Ніна. Він не любить мене, не любить.
Мальванов. Ну, досить, заспокойтесь. Ходімо краще спати, все пройде, все забудеться. Та годі-бо плакать, Любуша. Ну, що' з нею робити... От клопіт з цим дівчам,— і кинути не можна, і підійти страшно... Ну, як ти її візьмеш, коли вона трохи не гола. Любуша!
Любуша тихо плаче.
Мальванов. Легше було вбрід через Мууксу 23 переправлятись. Куди легше! В крайньому разі понесе водою, а тут... Ну, досить, Любуша, ви ж таки доросла дівчина. Ходім, я вас однесу. Е, будь, що будь! Може, ніхто не побачить. (Бере Любушу на руки і несе до її кімнати.)
Любуша, схлипуючи, повиває його шию руками. Хустка падає з її плечей.
Мальванов. Починається. Хустка вже пливе. Черга за мною.
Вгорі на сходах з'являються Шалімов, Хламушка, Таня.
НІ а лл мов (швидко збігає сходами). Ага! Славнозвісний мандрівник Мальванов переправляється через памірські овринги 24.
Любуша (зачувши ці слова, виривається з рук Мальванова і, піднявши свою хустку, кидається до Шалімова). Саша, Саша!
Зверху з'являється Ніна.
Шалімов (грубо відштовхує Любушу). Рано ж ти пустилася в експедиції... далеко підеш... (Раптом повертається і йде до сходів.)
Любуша (біжить за ним і чіпляється за його руки). Саша, Саша, ти не думаєш, що говориш. Ти ж знаєш, що я була в тебе. Не змушуй мене згадувати те, про що я хочу забути. Я ж ішла до тебе... до тебе. Хіба я (підкреслює "я"), хіба я винна?
Шалімов (ще більше роздратований). Йшла до мене, а потрапила до нього. Помилилась ліжком. Заблудила в пустині.
Л ю б у ш а. Так', так, хіба не ти сам покинув мене в цій страшній пустині?
Таня затуляє обличчя руками.
Хламушка (підходить до Шалімова). Олександре Івановичу, отямся.
Любуша (знову бере руку Шалімова). Ти не можеш, не можеш мене образити. Ти ж знаєш, як я люблю тебе.
Шалімов (відстороняє Хламушку). Не лізь не в своє діло. (Відштовхує Любушу, вона падає.) Геть! Іди, куди йшла, повія!
Мальванов (підіймає дівчину). Облиште, не зневажайте себе, Любуша.
Шалімов. Так, так, не продешеви. (Рішуче повертається і йде до сходів.)
Хламушка. Олександре Івановичу! (Затримує його.) Отямся, це ж безглуздя. Ти сам будеш жаліти.
Шалімов (виривається). К чорту твої поради!
Любуша, (тихо і ніжно). Саша... я все забуду... вернись...
Шалімов на якусь мить— спиняється, готовий повернутись, вагається. Але зараз же йде далі.
Хламушка (затримує його біля самих сходів). Олександре Івановичу, опам'ятайся, вернись.
Шалімов (виривається). Забирайся геть! Ти мене ганьбиш перед цим... Чингісханом.
Хламушка (глибоко схвильований). Ти повинен, ти мусиш вернутись. Тепер між вами тільки десять метрів, десять метрів простору. Але настане день — і ці десять метрів виростуть в сотню, в тисячу верст. І тоді ти віддаси все — гордість, ро'зум, навіть життя, щоб тільки не було цих сотень верст, які вас розділять навік. То вернись же зараз, поки між вами тільки ці десять метрів. Дивись — це близько, ось вона стоїть там, твоя Любуша, та, яку ти любиш над усе на світі.
Шалімов (робить крок до Любуші). Ні... Ніколи. Це тисяча верст. (Рішуче повертається і біжить нагору.)
Любуша. Саша! (Біжить за ним, але, похитнувшись, падає на підлогу.)
Мальванов (схиляється над нею). Любуша!
Хламушка. Барса-Кельмес.
Завіса.
АКТ ТРЕТІЙ
ВІДМІНА ПЕРША
Окреме приміщення на одному з столичних вокзалів. Невелика, оздоблена з солідною пишністю зала. Вглибині за арками вікно на перон. Праворуч— вихід туди ж. З лівого боку-—вхідні двері. Красив! м'які меблі. Чисто, затишно, без звичайної вокзальної метушні. Ранній квітневий вечір. В залі вже спалахнули матові сфери електричних ламп, а за високими вікнами Оушує весняна негода, завицає вітер, стукає об вікна чи то дощ,
чи то ледяні крупи.
Увіходить видимо стурбована Ніна. Озирається, проходить взад і вперед, зупиняється біля якогось залізничника, що уважно перегортає пухку записну книжку, слинячи великий палець.
Ніна. Скажіть, будь ласка, це зал номер п'ятий? Залізничник мовчки киває головою.
Ніна. Коли відходить експрес на Баку? Залізничник. В— дев'ять двадцять. Ніна. А ви не знаєте, тут повинна їхати одна експедиція в Середню Азію?
Залізничник не відповідає і продовжує слинити свою книжку.
Ніна. І спитати *ні в кого... (Іде вглибину.)
Входить Темі. Вона теж* схвильована і теж озирається непевно.— Нарешті прямує до того ж залізничника.
Темі. Скажіть, товаришу, тут повинна виїжджати одна експедиція на схід.
Залізничник мовчить і продовжує слинити палець. Темі (зітхає). Який сердитий. (Виходить.)
Увіходить Хламушка. Він в осінньому пальті з піднятим коміром і з мокрим зонтиком, якого струшує.
Хламушка. Що за підла погода, ф-фу!.. (Підходить до того самого залізничника). Скажіть, товаришу, тут повинна вирушити експедиція в Туркестан 25 — з якої це платформи?
Залізничник. Граждани, я вам півгодини роз'яснюю, що я зайнятий, що не моє діло давати довідки і що зверніться в довідкове бюро. І що за народ некультурний уму непостижимо! (Виходить з ображеним виглядом.)
Хламушка. Нічого не,розумію. (Озирається.) Вертається Ніна і, побачивши Хламушку, швидко прямує до-нього.
Ніна. Нарешті. Коли вирушає експедиція? Сьогодні?
Хламушка (озираючись безпорадно). Да, звичайно, сьогодні. Казали, що в залі номер п'ятий.
Ніна (бере його за руку). Де Шалімов? Вдома його немає, в інституті теж. Ви не знаєте, що з ним? І нащо ця дурна історія,.. Господи! Зіпсували людині життя —і за що? (Виймає хустку і прикладає до уст.)