Він поклав на стіл шкіряну течку і, окинувши нас із Ткачем короткозорим поглядом, сказав:
— Вся команда в зборі... — В голосі вчувалося вдоволення, як у батька, який бачить, що вся родина на місці.
Він скинув свого темно-синього піджака і, повісивши на бильце гвинтового крісла, сів. Тоді підсунув течку, "жикнув" змійкою і виклав на стіл якісь папери. То були документи — акт експертизи, офіційний лист, надрукований на фірмовому бланку. Я те бачив краєм ока...
Михайлюкова пропозиція підвезти була несподіваною. Адже мешкали ми в протилежних кінцях міста. Коли вже повсідались і господар ввімкнув запалення, до машини підскочив Вакуленко.
— Антоне, підкинь до віадуку!
Михайлюк кивнув на заднє сидіння. Хоч він був і не в захваті від другого пасажира, проте на обличчі в нього годі було прочитати бодай якесь почуття. Три хвилини, що ми їхали до мосту, господар не озивався. Мовчав і я. Тільки Вакуленко в нас за спинами насвистував якийсь веселий мотив.
— Отут, Антоне... — озвався Вакуленко.
Вийшовши з машини, він, не зачиняючи дверцят, став нишпорити по кишенях штанів, які одвіку, мабуть, не знали праски, вдаючи, що шукає дрібні гроші.
— Блазень, — сухо сказав Михайлюк і натис на "газ".
Машина рвонула з місця, дверцята за інерцією хряснули й зачинились. Я крадькома глянув на колегу. Обличчя в нього лишалося непроникним. Чіткий профіль можна було б карбувати на монетах.
Мене терзало нетерпіння.
— Антоне Кузьмовичу, ви записували дати виходу в ефір гіперзвукових розмов?
— Авжеж.
— Тоді можна дізнатися, хто радисти.
Михайлюк на мить скосив очі в мій бік, проте не озвався; очікував, що я скажу.
— З книги обліку відряджень, — провадив я, — можна довідатись, кого на час виходу в ефір не було в інституті. І їх вилучити зі списку підозрюваних... У нашому відділі налічується сорок чоловік. Щодня двоє-троє — у відрядженні. Нехай у дні, коли велися передачі, десяток співробітників перебували за межами інституту. Відкиньте також себе, мене і Ткача... Виявити авторів передачі — питання часу. Якщо ж обмежити коло підозрюваних радіусом дії гіперзвуку, то встановити це буде і зовсім неважко.
Михайлюк не поспішав з відповіддю. Руки його звично лежали на бублику керма, машина "пливла" в суцільному потоці автомобілів. Нарешті він озвався:
— Така логіка... Нею я керувався з самого початку... Вам хотілося б знати, кого я підозрюю? Не скажу. Але назву людей, котрі не мають алібі. Це Данилюга, Білокінь, Посудієвський, Вакуленко, Тхолик, Філоненко, Пожидай, Слимчук.
— У Посудієвського є алібі, — зауважив я. — Він очолив антимільну кампанію.
— Справді, — погодився Михайлюк. — Цей його вчинок не в’яжеться ніяк з тим, що нам відомо про комахолюдей.
Хоч колега й приховував імена підозрюваних, проте я вже здогадувався, що одним із них був Данилюга. Саме за ним він спостерігав під час обідньої перерви. До того ж, як скаржилися хлопці-свердлярі, з мораллю в нього було не все гаразд: плутав де своє, а де чуже — безсоромно приписувався в автори винаходів і наукових статей. А тих, хто опирався цій сваволі, їв, як кажуть, поїдом. Зовні ж був симпатичним, ставним чоловіком із шляхетним обличчям. Проте шляхетність, як пильніше придивитись, була ніби намальована. Вони наче з’явилися внаслідок багаторічних тренувань м’язів обличчя.
— А чого ви приховуєте ім’я підозрюваного? — запитав я.
— Якщо той, кого підозрюють, ненароком піймає на собі пильний погляд однієї людини, то скоріше за все не надасть тому значення. Якщо ж на ньому схрестяться два уважних погляди, то це вже його насторожить і він, природно, сам почне спостерігати за оточенням... Мине небагато часу, і наш загалом непоганий колектив опиниться в атмосфері підозрілості й страху. Це коли людина непричетна... Якщо ж вона і є таємнича істота, то, налякана можливим викриттям, заляже "на дно", і ми вже нічого не довідаємось. А ми ж не знаємо головного — мети, програми комахолюдей... Я чітко висловлююсь?
— Авжеж. А тільки мою увагу все одно буде прикуто до тих, у кого немає алібі.
— До всіх... А спробуйте-но зосередитись на комусь одному — він тут же це відчує. Як би ви не вдавали з себе байдужого... Людина, крім усього, наділена ще й інтуїцією... Звичайна людина, так би мовити, гомо вульгарус... Істоти ж, котрі нас цікавлять, володіють, напевне, ще купою всіляких інстинктів.
Михайлюк припаркував автомобіль навпроти мого будинку. Але зайти відмовився. Натомість, кивнувши на шухлядку в панелі, сказав:
— Візьміть...
Там виявився великий конверт, наповнений пакетами з фарбником для волосся.
— Леська десь дістала. Цього вам надовго вистачить.
Я подякував і вже прочинив дверці, коли колега знову подав голос:
— Якби вам довелося бути в компанії, де буде й моя жінка, прохав би вас не втаємничувати її в те, що сталося з вами на Марининій горі.
— Маю добрий приклад, як слід тримати язика за зубами, — відказав я.
Михайлюк чи не вперше сьогодні посміхнувся і взявся за важіль перемикання передач.
6
Попри високий ступінь доктора геолого-мінералогічних наук Білокінь одягався просто й одноманітно — темно-синя пара, сорочка — біла, або картата, без краватки. Сидить, бувало, за письмовим столом — нікому ні слова, пише або гортає якусь книжку. Ми вже звикли до його могутньої спини, до піджака, що найчастіше висів на бильці крісла-вертушки, до його "доброго ранку" й "до побачення" — єдиних слів, що він вимовляв, бувало, протягом цілого дня... Та сьогодні Білокінь з’явився якийсь врочистий. І врочистим його робили не так сірий костюм з м’якої шерсті та незаймано білий комірець, як вираз просвітління на завжди суворому обличчі.
— З якої нагоди при параді? — поцікавився я, шкодуючи, що наш третій колега у відрядженні і, отже, втратив можливість побачити таке.
Замість відповіді Михайло Теодорович дістав з кишені поштову листівку й поклав переді мною. В ній сповіщалося, що він — лауреат премії імені Вернадського за цей рік і що премію присуджено за наукову розробку "Про форми руху матерії".
Моїм вітанням, як і святковим настроєм Білокінь утішався недовго. Вже по хвилі його вишуканий піджак висів на бильці крісла, а сам він навис, немов скеля, над портативною друкарською машинкою. Тим часом я губився в здогадках: яке відношення має його наукова розробка до геології? До фізики — так. А от до геології...