— А навіщо ви приховали від мене, що відстань, на яку поширюється гіперзвук, не перевищує десяти метрів?
Питання для Михайлюка було несподіваним і, мабуть, підступним. Бо на лиці його спочатку з’явилася ніяковість, а потім невдоволення. З мого боку це було порушення правил гри. Він неохоче сказав:
— Ті звукові частоти, що їх уловлює мій прилад, поширюються на шість метрів. Якби я вам про це сказав, то ви стали б підозрювати кожного, хто перебуває у радіусі шести метрів від приладу. І вашу підозрілість могли б помітити й радисти. — Повагавшись, він сказав: — Це не з недовіри до вас. Повірте...
Я таку відповідь передбачив, окрім уточнення відстані, на яку розходяться гіперзвукові хвилі, і пішов на порушення "правил гри" не заради неї. Слідом мусило йти повідомлення — кого підозрює він — Михайлюк... Між тим з кавоварки полився чорний пахучий струмок. Ми пили каву мовчки. Тишу порушувало тільки потріскування в навушниках та вряди-годи долинало гудіння від залізниці.
— Мені відомо про гіперзвукову відстань уже більше місяця, — озвався я, допивши каву. — І що ж змінилося?
— Ну, я ж не знав, що ви такий конспіратор.
Раптом він промовив голосом, у якому вчувалася рішучість:
— І все ж не скажу, кого підозрюю. Не хочу кидати ні на кого тінь.
— Тоді викресліть із вашого списку підозрюваних Ткача, якщо він у ньому є, — сказав я підводячись.
Я назвав Ткача не лише через те, що був певен у його людських якостях, а й тому, що з трьох науковців нашої кімнати не мав алібі (а точніше був під підозрою) тільки один. До того ж той, котрий сидів найближче до приладу. І вже це мусило б спонукати Михайлюка до якогось зауваження стосовно нього. Але він нічого не сказав. Його голос наздогнав мене вже біля дверей:
— Радий, що наші оцінки стосовно Ткача збігаються.
Мене підмивало повернутись, вивести на папері "цвіркуна" і поцікавитись, чи потрапляла йому колись на очі та карлючка. Але Михайлюк був сьогодні якийсь "закритий" і тому я вийшов.
Подумалося, що встановити, хто веде діалоги на гіпермові не так уже й важко. Досить знати день "виходу в ефір". А потім виключати з кола підозрюваних тих, хто на той день перебував за межами інституту. Оскільки в нашому геологічному відділі постійно двоє-троє у відрядженні, то коло щораз звужуватиметься. І ще одне: в "передачі" задіяні двоє — свідома комахолюдина і та, що недавно пройшла спіткання. Ця обставина теж може стати у пригоді. А саме, є можливість простежити, яка пара співробітників одночасно не відлучається з інституту. Хоча тут виникають і свої складності. Якщо робоче місце однієї з істот мусить бути в межах дії приладу, то інша може перебувати, де завгодно (також за стінами інституту) і приходити тільки на "бесіду."
Я вперше подумав про Білоконя. Але в мою логічну схему він ніяк не вписувався. Адже він ні з ким, крім нас з Ткачем, не спілкувався. І тут прийшло в голову, що для гіпермовного діалогу не обов’язково мати співбесідника поряд. Він може бути й за стіною (за стелею, під підлогою), аби тільки в межах дії гіперзвуку. Комахи здатні перемовлятися на відстані, часто не бачачи одна одну... І все-таки щось мені нашіптувало, що грішити на Білоконя немає підстав. Але ж ота карлючка на столі...
І я став прикидати, з ким би міг вести діалог Білокінь, якби він виявився таємничою істотою. За вікном був сквер, праворуч — Михайлюк з його апаратурою, за дверима, навскіс через коридор, — двері Філоненка і його помічниці. Але якщо провести пряму від столу Білоконя до столу Філоненка, то матимемо щонайменше дванадцять метрів... Ліворуч за стіною, на відстані чотирьох-п’яти метрів сиділи Вакуленко з Тхоликом. Таким чином, якщо Білокінь вів діалог на відстані, то тільки з кимось із цієї компанії... Або ж з Данилюгою — завідуючим відділом свердловиків, кабінет якого був на другому поверсі над нашою й Михайлюковою кімнатами. Отже, коло підозрюваних осіб звузилося до чотирьох. А саме: Білоконя, Вакуленка, Тхолика і Данилюги.
Раптом завважив, що стою у коридорі між Михайлюківською й нашою кімнатами, обіпершись об панель. Коридор у довжину мав, либонь, до ста метрів і з обох його боків було багато дверей, які раз по раз відчинялись; постійно хтось звідкись виходив і кудись заходив. І тут спало на думку, що я, можливо, через помисливість, утягнувся в версію, котра не має під собою грунту. Адже комахолюдина не стане ні сіло, ні впало демаскувати себе, малюючи на видноті таємний знак — це просто нерозумно. Білокінь десь бачив його — того"цвіркуна" і по пам’яті вивів на ватмані. Ось і все... А радистом може бути і Дмитро Сергійович Пожидай, і його підлеглий Слимчук, кімната яких прилягає до Михайлюкової з протилежного боку. Це може бути й Посудієвський. До речі, очі він має якісь дивні — всевидющі. Хоча в нього є й алібі. По суті, антимольну кампанію в інституті він очолив. А це аж ніяк не в’яжеться з намірами комахолюдей. Істота, котра вигадала оту жахливу "гру" з шахівницею, не те що сама не стане винищувати комах, а й докладе всіх зусиль, щоб перешкодити іншим. Здалося, що я стою не в коридорі, а в тунелі з безліччю відгалужень і що в якомусь із відгалужень причаїлося лихо.
— Від вас завжди так апетитно пахне кавою... — зауважив Ткач, щойно я переступив поріг нашої кімнати.
Я промовчав.
— Ви чимось стурбовані? — знову колега.
— З чого ви взяли? — відказав я не дуже поштиво. Не відповів, а огризнувся.
"А й справді, з чого він узяв?" Я висунув шухляду столу і крадькома зиркнув у люстерко, що там лежало. На моєму повновидому обличчі читалося все сум’яття душі. "Це ж треба бути таким відкритим!" — майнула прикра думка. З заздрістю подумав про Михайлюка — його крицевість характеру і повну непроникність. І чи не вперше пробачив йому небажання ділитися зі мною своїми підозрами. Він знав про мою відкритість... Піймався на тому, що перебираю в уяві всіх співробітників відділу. Вони прямо човплися перед моїм внутрішнім зором; лиця їхні змінювали, заступали одне одного. Пробував зосередитись на комусь одному, та його одразу ж витискав інший. Це було схоже на якесь марення. І невідомо скільки б те тривало, якби не прочинилися двері і в кімнату на зайшов Білокінь.