Я ознайомився десь з півсотнею повідомлень про НЛО, зібраних Ткачем упродовж двадяти років. І хоч власник того скарбу нахвалявся, що його зібрання найповніше, та, гадаю, у світі безперечно було доволі сенсацій, про які він не міг знати. Але вже те, що серед вирізок на тему НЛО не трапилось жодної, в якій ішлося б про агресивні наміри прибульців з космосу, наводило на думку, що цивілізації, які посилають до нас своїх розвідників, здебільшого миролюбні і керуються тільки допитливістю. Хоча могло бути й так, що матеріали відбиралися до друку селективно, лише ті, що не компрометують прибульців. А якщо це так, то роль селективного сита можуть виконувати істоти, які спілкуються гіпермовою... До речі, про жодну космічну знахідку, а також і про тіла "пілотів", ніде не писалося, що вони від природи радіоактивні... А чи не загинув той, чиї останки знайшли на Донбасі, від браку радіоактивності на Землі?..
Ткач, який схилився над картою і намугикував собі під ніс якусь пісеньку, озвався:
— То як з угодою?
— Домовились. Луговий — за.
— Отже тягнутимемо воза вдвох...
— Утрьох, — зауважив я. — Вакуленко третій.
— А-а, так, так. Вакуленко ж іще...
Раніше ми складали угоди з ким доведеться. Та Білокінь запропонував брати якусь одну розвідділянку і вже на ній виконувати завдання відповідно до кваліфікації кожного. Ткач, наприклад, займався гідрогеологічним режимом і літологією, Вакуленко — вугільними пластами, я — промисловими відходами. Це мало великі вигоди. Ощадили час на збиранні первинного матеріалу, допомагали один одному, та й обговорювали рекомендації кожного з нас, будучи компетентними людьми.
— Ось тут я намітив місця, — знову заговорив Ткач, показуючи на карту, — де слід відібрати керн. Як ви — візьмете участь у поїздці? Я вже й про машину домовився.
— Візьму, — відказав я, не вагаючись. — А коли їхати?
Моя згода була продиктована не так інтересами справи, як бажанням виключити Ткача з кола підозрюваних осіб. Я сподівався, що після тісного спілкування в умовах польових робіт проллється більше світла на цього чоловіка, котрий попри симпатію, що я до нього відчував, був багато в чому загадкою.
2
Спека. Я не встигав класти до кишені хустинку, як її знову доводилося виймати, бо піт заливав очі. І нікуди сховатися від сонця. Ящики з керном-бо лежали просто неба поряд з дощатим будиночком свердловиків.
— Пишіть, — сказав Ткач, — піднісши до очей круглий шматок породи , — алевроліт з домішком органіки. Глибина... — він перевів погляд на стратиграфічну колонку. — Глибина — тисяча вісімсот метрів.
Спека на нього, здавалося, не діяла — на чолі жодної краплини поту.
— Що, жарко? — усміхнувся він. — Ходімо, перечекаємо в лісосмузі.
Мені здалося, що він зробив цю перерву заради мене. Ми пішли навпрошки, через поле стиглого вівса. До лісосмуги йшли мовчки. А коли опинилися в затінку, мій супутник озвався:
— Це ще не спека. Справжня спека — в Сахарі. Хоча те, що там діється, і спекою не назвеш. Пекло — точніше.
Ткач підняв кілька абрикосів і, розлущивши, поклав до рота. В тонких штанях з безліччю кишень і шведці кольору хакі він нагадував військового — уже в літах, але ще при силі.
— Знаєте, яке відчуття виникає, коли вперше бачиш пустелю? — мовив він по часі. — Піднесеності й суму. Та спершу охоплює почуття піднесеності. Забуваєш усе на світі і стоїш, немов голий, посеред жовтої німотності. Кудись зникає твій клопіт, жодна думка не майне в голові. Настає якась дивна рівновага душі й тіла. Подих твій зливається з подихом світла і простору. Ти стаєш часткою пустелі. І коли вже зовсім розчиняєшся в пекучому безмов’ї, настає раптом дивовижне відчуття, ніби на чолі в тебе виник струмінь світла — невидимий і потужний. Він пронизав час у минуле й майбутнє і зник. Не згас, а саме зник, ніби сховався. — Ткач замовк і подивився на мене сторожко, чи бува не з’явилась на моєму виді поблажливість. Але помітивши в моїх очах допитливість, заклав за голову руки і продовжив: — От зараз я лежу під абрикосом, ви сидите, обіпершись спиною об це ж дерево, навколо в траві — стиглі плоди... Так от, цю картину я вже бачив, тоді, в пустелі. Вона промайнула дуже швидко. Так швидко, що я не встиг її зафіксувати. Але десь у лабіринтах пам’яті вона все ж відбилась. І тепер, опинившись у цій ситуації, я її згадав... Після того, що я набачився й начувся тоді, мені весь час здається, що я не живу, а переживаю, повторюю вже колись пережите.
— Мабуть, під час того осяяння, що з вами сталося в пустелі, відбулося якесь зрушення в психіці і у вас з’явився комплекс — ніби все, що ви бачите, вже колись було, — сказав я.
— Ця думка і мені приходила в голову, — відказав Ткач. — І якби не одна обставина, то я б узяв її як пояснення, та й по всьому... Мовляв, он скільки закомплексованих ходить... Але ж та обставина. — Цього разу він подивився на мене пильно, аж мені стало не по собі. — Річ у тім, що деякі події я можу передбачати...
Якийсь час він лежав мовчки. Його стулені губи і вигорілі на сонці брови на тлі засмаглого обличчя здавалися білими. Зараз Ткач був десь далеко-далеко. Нарешті вуста його розтулилися:
— Я ж ото їздив по пустелі від свердловини до свердловини. Моїм завданням було не пропустити керну водоносного горизонту, який добували свердлярі. До речі, під Сахарою чимало води. Правда, на глибинах від двохсот до шестисот метрів...
— Я десь чув, — перебив я його, — що під Сахарою ціле підземне море прісної води.
— То балачки, — відказав Ткач. — Води, справді, там багато, але не море... Окремі лінзи, які до того ж не завжди сполучаються з іншими водоносними горизонтами континенту. Та я не про те... Отож мені доводилося гасати по пустелі, щоб не пропустити керну водоносної породи. А відстань між свердловинами там і чотириста, й більше кілометрів. Шляхи ж — тільки в західній частині. В основному їздити доводилося по компасу та ще караванними стежками... Ніколи не забути каравану, якого я вперше побачив у надвечір’ї. На обрії з’явився ланцюжок верблюдів. Він рухався по самій лінії горизонту і, здавалося, що то рівномірно коливаються не живі істоти, а тіні на тлі фіолетового неба. Караван розтанув у сутінках, полишивши в мені дивне відчуття смутку. Згодом, коли мені доводилося бачити неквапливу вервечку верблюдів, почуття суму поверталося: воно нагадувало ностальгію з домішком невиразних образів мого дитинства. І все ж, попри напливи туги за Батьківщиною, я встиг полюбити пустелю. Є в ній щось величне і врочисте. Особливо в ранкові часи, коли камінь і пісок ще не перетворилися на розпечений черінь, а повітря не обпалює легені. Одного такого ранку ми повкидали в мікроавтобусик "тойоту" вбогі пожитки свердляра Омара і рушили на північний захід. Жінка з дня на день мала подарувати йому чотирнадцятого нащадка і він, не діждавшись зміни та недобувши двох діб двомісячного терміну, який йому належало відпрацювати на свердловині, накивав п’ятами зі мною. Двоє його колег погодилися нести вахту й без нього. На той час я жив у Мавританії уже шостий рік. Арабську знав не гірше бедуїнів, хоча ділові розмови з урядовцями ведуться там французькою. Я навіть переклав посібник з гідрогеології, написаний французькою, на арабську, чим немало догодив простим свердловикам...