— Принаймні відчувається, що тут мужики сидять.
Ткач натякав на те, що я сам не курю і не дозволяю палити в кімнаті. На ньому був сіро-жовтий костюм із твідової тканини з безліччю застібок та кишеньок і черевики з халявками, призначені для ходіння по піску. На брунатно-матовому від засмаги обличчі світилася іронія.
— Що ви думаєте про інопланетян? — запитав я тоном репортера.
— О, тема інопланетян завжди була актуальною... Надто, коли з’являлася нагальна потреба вирішувати якісь важливі соціальні проблеми, — не без іронії сказав Ткач.
— А великий обсяг матеріалу в вашій дивотеці переконливо свідчить про ту актуальність, — зауважив я.
— Може, ви бажаєте поновити її новим фактом? Зараз саме літній місяць...
— А до чого тут літо?
— Наче не знаєте, що переважна більшість сенсацій з’являється влітку.
— Це можна чимось пояснити?
— Аякже... Професійні журналісти у цей час перебувають здебільша у відпустках...
Ткач заходився готувати чай. Запарювання чаю для нього було такою ж необхідністю, як, мабуть, для віруючого ранкова молитва. Коли в кухлі забулькало, він висмикнув з розетки штепсель кип’ятильника, сполоснув окропом керамічний чайничок і засипав у нього чай. Я давно вже помітив, що Ткач ніколи не набирає сухий чай ложкою, а висипає спершу на долоню, а тоді вже — в чайник. Цей ритуал для нього сповнений якогось таємничого смислу.
— А якщо відкинути іронію, — озвався я. — Що можна чекати від інопланетян — добра чи зла?
— Так це ж які завітають — агресивні чи миролюбні ...
— А у вашій дивотеці які випадки наводяться?
— О-о, моя дивотека! — Він сказав це з іронією, але крізь неї вгадувалась гордість. — Дідька лисого в кого є повніше зібрання.
Ткач витяг із шухляди знайому вже потерту теку невідомо якого кольору. Розв’язавши її, став переглядати вирізки з газет і журналів.
— Суціль вінегрет, — озвався по часі. — Систематизувати б, та все ніколи.
Я піймався на тому, що уважно спостерігаю за Ткачем. Ловлю кожен його рух, кожну зміну на сухорлявому лиці. Подумалося, що відтоді, як мені стало відомо про відстань, на яку поширюються гіперзвукові хвилі, я прирік себе на якесь шпигунство. Схоже, Ткач відчував мій пильний погляд.
— Може допомогти? — озвався я, щоб якось приховати свою увагу.
— Спробуйте.
Він підвівся і поклав мені на стіл теку. Від неї тхнуло зжовклим папером. Що означало "спробуйте" я збагнув, коли став переглядати вирізки. Більшість із них була з іноземних видань, зокрема франко-, іспано-, португало-, арабомовні. Я відібрав слов’яно— й англомовні, котрі міг прочитати. Ткач тим часом, припавши устами до піали, лукаво зиркав у мій бік. Та скоро я забув і про господаря вирізок, і про запах полину, який було чути водночас із пахощами індійського чаю.
Опрацювавши доступну мені інформацію, я зробив два основні висновки: інопланетяни навідувалися на Землю з найдавніших давен, про що свідчили витяги з хронік Шумеру та Стародавнього Єгипту; наміри їх щодо людей були чисто споглядальні, без ознак агресивності. А переді мною лежала ще ціла купа вирізок на різні теми, які я не міг прочитати. Поміж них могли бути й такі, в яких сповіщалося б про випадки агресивності гостей з космосу. Я підвів очі на Ткача, але він давно вже закінчив"чайну церемонію" і тепер з олівцем і лупою схилився над літологічною мапою.
У другій половині дня, під час пообіднього чаювання Ткача, я сказав:
— Із усього вашого багатства мені пощастило ознайомитися лише зо двома десятками інформацій. Ви не могли б бодай відкласти ті, що по темі НЛО? — Я подав йому "дивотеку", вилучивши з неї ті матеріали, з якими вже познайомився.
— Чого там відкласти... — благодушно сказав Ткач. — Можу й прочитати. Ну, ось, наприклад, мадрідська газета пише... Ага, це переклад з американської газети... 23 липня 1948 року, штат Алабама, 2 години 45 хвилин. Льотчики цивільної авіації Чайльз і Уіттер спостерігали під час польоту дивовижний літальний апарат... Ось свідчення одного з пілотів: "...Він був сигароподібної форми, близько ста футів завдовжки і вдвічі товщий від бомбардувальника Б-29, на поверхні — жодного виступу, ми помітили його одночасно". А ось що згадував другий пілот: "Предмет цей летів прямо на нас, і ми різко повернули ліворуч. Він теж повернув і пронісся мимо. Потім той "пілот", ніби враз помітивши нас, підняв ніс своєї машини і злетів у хмари. Він випустив величезний сніп полум’я, так що наш ДЕ-3 аж заколивався. Ми не бачили жодної живої душі. Збоку вздовж фюзеляжу тяглася темно-синя світна смуга — так горять лампи денного світла в заводських цехах. Вихлопи полум’я були червоно-оранжевого кольору..." Ну, і так далі, — підсумував Ткач, відкладаючи вирізку і копирсаючись у купі в пошуках нової.
Я, крім того, що ловив кожне його слово, водночас уважно дивився на шию і щелепи. Але нічого неприродного там не завважив. Звичайне людське тіло, без жодного потовщення. Шкіра на обличчі була ретельно виголена і мала брунатно-матовий відтінок. Може, завдяки цьому нічим не примітне обличчя Ткача часом ставало шляхетним, навіть аристократичним. На мить стало соромно, що я міг запідозрити таку людину... "Але ж прозвучувач знаходиться в якихось трьох-чотирьох метрах", — нашіптувало мені щось.
Ткач, востаннє пригубивши піалу, став переказувати чергову інформацію; цього разу з якогось мавританського видання. Потім — з французького... За змістом і ситуацією випадки були різні, але поєднувало їх одне: НЛО не виявляло агресивності. Захищалось — так. А от першим не нападало. "Кому і нащо тоді було критися з донбаською знахідкою?" — уже вкотре питав я себе.
Нарешті Ткач поклав на купу вирізок останній пожовклий клаптик паперу і зав’язав теку.
— А чого це ви так зацікавилися НЛО? — запитав він. — Чи не збираєтесь зробити одного зі своїх героїв пришельцем?
— А хоч би й так, — поcміхнувся я.
— То навіщо далеко ходити, коли перед вами готовий прототип. — Ткач кивнув на стіл Білоконя. — Сидить, строчить щось на машинці. А потім у тих, хто його читає, голови макітряться. Хіба людина може піддавати сумніву фундамент людських знань? — Ткач казав те з іронією, але я знав, що Білокінь справді відкрив щось таке, що вимагає перегляду деяких законів фізики.