Нарешті зайшла господиня й поклала переді мною згорток. Крізь целофан проглядалися повні теки, і якісь книжки. Я підвівся і взявся за мотузяну ручку. Пакунок виявився важким.
— Тут, здається, все, що він просив, — мовила жінка.
Я завважив, що вона ніяк не реагувала на старого, начебто його й зовсім не було. Так само й він нічим не виказував свого ставлення до неї. Зрештою, як і до мене. Либонь, він бачив не мене, а когось іншого, що очікував своєї участі на чорному дивані.
Випадково я помітив, що старий пише не якесь конкретне слово, а просто розписується. Ставить підпис під підписом, як викладач у відомості про заліки для всієї групи.
Уже в дверях інтуїтивно відчув у себе на потилиці "два спарені пістолетні дула" — його очі. Попри гнітюче враження і розгубленість, з якими полишав приміщення, все ж устиг помітити, що в різьбленій рамі над диваном не було портрета. Вона висіла під нахилом; видно було мотузку, якою кріпилася до стіни верхня її частина, а самого портрета не було. Втім, не було для мене, для нього ж — господаря "приймальні" він був реальнішим від живої людини.
Жінка не провела мене до воріт, а повернулася в дім щойно я ступив на ґанок. А двоє чорних, глибоко запалих, очей, як і дух хрому, тютюну й одеколону переслідували мене й на подвір’ї.
— Яке гарне життя! — вихопилося в мене, коли я опинився на бетонному хіднику вбогої містечкової вулички.
Незрозуміла сила гнала мене від будинку з рудої цегли і що далі я від нього відходив, то легше ставало на душі.
Посудієвський окинув своїм всеохоплюючим поглядом пакунок, який я поклав перед ним, потім мене і винувато сказав:
— Пробачте, що змусив вас звідати неприємних хвилин...
— Та які там неприємні... — делікатно заперечив я.
— Ну, ну... Я знаю. У тому домі ми прожили кілька років... Старий колись мав необмежену владу над людьми. Знаєте скільки йому? Близько ста. Його дружина — тітка моєї жінки, молодша від нього на три десятки літ. Він уже чверть століття, як схибнувся. Встає вранці, вмивається, робить зарядку, снідає і сідає за роботу. Шкода від нього тільки та, що він псує багато паперу та інколи виходить на роботу в нічну зміну. Замикається зсередини, вмикає настільну лампу і починає говорити. В часи його нічної служби крізь двері, бува, долинала звичайна розмова, а часом і дикий нелюдський крик, від якого всі в домі прокидалися. Правда, постукаєш, бувало, й він затихне... — Посудієвський помовчав, а тоді зауважив дещо врочисто: — Це велика драма — жити одночасно в двох вимірах: в сучасному й минулому.
20
Досить було одного погляду на Михайлюка, аби помітити, що він на мене очікував і має сказати щось важливе. Та спершу пильно "обстежив" мою голову.
— Учора ввечері підфарбував, — сказав я. — Бо за дні відрядження корінці волосся стали білими.
Михайлюк дістав з шухляди рулон перфорованого паперу і, притиснувши рукою край, покотив його по столі.
— Поки вас не було, я взяв в інституті машину з гравіметром і продзвонив те місце на цвинтарі, над яким ми спостерігаємо... Ось, — показав на перфопапері якісь піки.
— Що це? — запитав я.
— Поклади кальцію, фосфору, азоту, яких за всіма геологічними законами там не мусить бути.
— У чистому вигляді? — здивувався я.
— У сполуках, звісно. Але у співвідношеннях, що відповідають матеріалові звичайної кістки. — Михайлюк скоса глянув на двері. — Отой предмет, який ми бачили з висоти пташиного польоту, покоїться на багатометровій перині з кісток. Я кажу перині, бо по краях запалої могилки гравіметр показав найбільшу щільність підземної кальцій-фосфорної аномалії. Таке враження, начебто сталеві мощі пригнітили своєю вагою, немов пух у перині, поклади кісток.
Михайлюк подивився на мене запитливо. Він очікував моїх коментарів. Мабуть, йому хотілося, щоб я сам спробував пов’язати нове відкриття з тим, що пережив під час останнього польоту над "міражем". Я збирався на думці. Не шукав логічного зв’язку між повідомленням Михайлюка і психічним ударом, від якого тоді посивів. У мені спалахнула запекла боротьба між душевними муками, що поновилися після його повідомлення, і волею, що приборкувала ті почуття. Колега вгадав мій стан, і не квапив. Заходився заправляти кавоварку. Вряди-годи лиш позирав на мене скоса, як на людину, якій слід дати отямитись.
— Як геологові, — озвався я нарешті, — мені відомо, що на Землі існує чимало аномалій. Ну, там магнітна, гравітаційна... А зараз бачу, що ми відкрили ще одну — психічну. Аномалію страждань, якій відповідає цілком матеріальний предмет — кальцій-фосфорні поклади. Про міраж я, будучи матеріалістом, промовчу.
— Міраж не суперечить матеріалізмові, — зауважив Михайлюк. — Те, що ми спостерігали на цвинтарі, може бути не самим предметом, а його проекцією з глибини землі або з космосу.
— Від проекції не вгиналася б перина... А вона, судячи з ваших замірювань, перебуває ніби під гнітом.
— Справді, — погодився Михайлюк трохи розгублено й несподівано змінив тему: — Як вам велося всі ці дні? Маю на увазі самопочуття.
— Десь так, як після больового шоку... Якби не ваша наука генерувати волю...
— А зараз?
— Як після хвороби.
Я завважив, що цього разу Михайлюк розливав каву в інші чашечки. Їх, мабуть, було взято з дорогого сервізу. Соковиті полунички на них, ніби щойно зірвані з грядки, здавалося, ось-ось відпадуть від напівпрозорої порцеляни. Помітивши моє замилування, Антон Кузьмович посміхнувся. А я ще раз подумав про те, що навчився розуміти його без слів. Посмішка-бо, поблажлива, з певним відтінком ніжності, казала: "Лесьчина примха". І дивно — від тієї посмішки мені враз розвиднілося на душі. Щоправда, не надовго.
— Чи не забагато аномалій для невеличкої латки на цвинтарі? — сказав я. — Свинцево-мідна, кальцій-фосфорна. Та ще психічна...
— Може, й забагато, — погодився Михайлюк. — А, може, все це єдина свинцево-мідно-кальцій-фосфорна аномалія...
Водночас із душевним незатишком, який не полишав мене й на мить, я помітив у собі певну пригальмованість психіки. Тільки тепер, після кави, звернув увагу на бобіни прозвучувача. Вони оберталися так само, як і до мого відрядження, ніби то був вічний двигун. "Отже полювання на "привида" триває", — подумав я і запитально подивився на Михайлюка. Але цієї миті він був десь далеко-далеко. Його очі перетворилися на ширми, якими щільно запинають вікна. Я підвівся, маючи намір покинути лабораторію, та господар теж підхопився, ніби прокинувшись.