Автобус виїхав з конопляного поля і вже наближався до околиці містечка. Скоро він спинився біля невеликої автостанції, яка здаля нагадувала акваріум.
19
Головний геолог Добровільської геолого-розвідувальної експедиції Луговий саме збирався на обід, коли я переступив поріг його кабінету.
— ...Може, десь погуляти, поки закінчиться обідня перерва? — сказав я.
— Та чого там... Сідайте.
Я поклав перед ним на стіл програму робіт. Луговий, не читаючи, перегорнув сторінки із вступом; зачепився поглядом на тому, що планується зробити. Читав, а точніше вивчав, хвилин із п’ять.
— Все, як ми й домовлялись. Готуйте угоду... Ага, ще. Маєте можливість полегшити собі роботу. На шахті, що межує з нашою ділянкою...
Я посміхнувся і витяг з портфеля гіпсоплани.
— О-о! — здивовано мовив Луговий. — Бачу, наші грошики за вітром не полетять... — Він підвівся, даючи зрозуміти, що розмову вичерпано.
На вулиці я назвав адресу, яку мені дав наш завідуючий відділом, і запитав, як туди пройти.
— Це по сусідству з моїм житлом, — сказав. — А що ви там хотіли?
— Посудієвський попрохав забрати якісь папери.
— Хто це — Посудієвський?
— Та той же, якого ви змінили на посаді головного геолога і підпис якого стоїть на програмі...
— Так?! Його прізвище Посудієвський? Втім, я прийшов на пусте місце. Попередник уже на той час звільнився. — Ми йшли мовчки, а тоді Луговий додав, немов би виправдовуючись: — Про нього ніхто не згадував...
"Дивно, — подумав я про свого завідувача відділом. — Показний, симпатичний чоловік, а пам’яті про себе не залишив — ні доброї, ні поганої".
Добровілля — містечко здебільшого одно-двоповерхове. Будинки — з невеличкими присадибними ділянками. Біля одного з таких дворів Луговий зупинився.
— Вам — через два на третій, — показав уздовж вулиці. — Зелені ворота. Ну, хай щастить.
І зайшов у прочинену хвіртку — сухорлявий, середнього зросту, із засмаглим від тривалого перебування на сонці обличчям. Мені подумалося, що геологи чимось схожі на селян.
За ворітьми стояв ошатний дім, точніше маєток. Руда цегла, різьблений карниз, фігурні пілястри і дві колони на ґанку свідчили, що колись це було панське помешкання. Убога вулиця, котра вписала в себе цей будинок, з усього видно, з’явилася на кілька десятків років згодом. Втім, маєток був не такий уже й великий. Просто він відрізнявся архітектурною витонченістю і тим, що стояв на пагорбі. Мабуть, на місці вулиці колись ріс парк... Я делікатно натис на "ґудзик" електродзвоника. По хвилі — сильніше. Ніхто не поспішав відчиняти. Перегодя я вже тис на кнопку щосили. І тоді вийшла стара жінка — висока й огрядна, її обличчя ще зберігало прикмети давно минулої вроди. На ній був довгий байковий халат у червоних маках. Вона не мружилась, як це роблять старі. Волошкові очі дивились уважно й сторожко.
— Ви, мабуть, від Броніслава? — озвалась дзвінким, як на її вік, голосом.
Я кивнув, а подумки завважив, що Посудієвський, видно, попередив по телефону про мою можливу появу. Піднявся сходами на ґанок, а точніше — терасу з колонами.
— Заходьте, почекайте, — мовила жінка. — Треба їх ще розшукати — ті папери.
У просторій вітальні за письмовим столом сидів старий чоловік і щось писав. На моє привітання не відповів — лише блимнув глибоко запалими очима. Вітальня більше нагадувала службову кімнату, аніж помешкання; то, власне, був кабінет, обставлений в стилі "ретро" — величезний, різьблений по краях письмовий стіл було покрито малиновим сукном. Настільна лампа — велика, кругла, із шнурком замість вимикача. З обох боків столу — по стільцю, поставлених так, щоб господар, який сидів спиною до вікна, міг розмовляти одразу з двома відвідувачами. Чоловік тим часом вмочав ручку в каламар (поряд лежав металевий ковпачок, яким каламар накривався) і рвучкими рухами виводив на папері карлючки — один під одним. Я сів на диван поряд з дверима. Цю меблю, обтягнуту чорною шкірою, мабуть, було призначено для тих, хто очікував своєї черги пересісти на стілець біля столу. Між диваном і столом було простелено килим — такого ж кольору, як і сукно на столі. Старий між тим уривчасто писав, вряди-годи кидаючи в мій бік підозрілі погляди. Часом він дивився поверх моєї голови, де над високою спинкою дивану висів чийсь портрет. Жінка все ще не виходила з сусідньої кімнати, і я почав ловити себе на тому, що почуваюся тут так само, як у приймальні поважного начальника, від якого залежить моя доля. Відчуття було таким правдивим, що мене навіть стало проймати тремтіння. Тим часом на рожевому, але безживному і від того схожому на муляж, обличчі чоловіка за столом з’явилася лиха посмішка: перо його несамовито зашкрябало. Я завважив, що він писав у стовпчик — слово під словом, і якось завчено. Раптом шкрябання перейшло в звук, який буває, коли рветься папір і водночас перо в дерев’яній ручці зламалося. Тієї ж миті на лиці його спалахнуло озвіріння; він підвів голову і люто втупився в мене круглими й чорними, без блиску, очима. На мить мені здалося, що то не очі, а два пістолетні дула. Навіть привиділося в них щось схоже на нарізки. Та дивно було те, що я й справді відчував себе винним за зламане перо. Але далі злого погляду він не пішов — не прохопився й словом. Тільки гнів на обличчі змінився мстивістю. Він підняв ковпачок на одній з коробок мармурового чорнильного прибору і витяг нове перо. Відтак, "зарядивши" ним ручку і вмочивши в каламар, знову заходився завчено шкрябати. Він ніби не писав, а вистрілював короткими чергами. На якийсь час господар забув про "відвідувача" і сп’яніло добудовував з правого боку стандартного аркуша стовпчик згори донизу. Дописавши сторінку, він відсунув її і, випроставши спину, подивився на мене зарозуміло, ні — бундючно і на лиці в нього з дивовижною мінливістю стали проступати вирази озвіріння, злостивості, мстивості і якоїсь дикої насолоди. Та щойно він підводив запалі очі на портрет, як весь спектр виразів на його виді змивався. Натомість з’являлося просвітління, ні — одкровення. Він, здавалося, молився, своєю внутрішньою молитвою.
Зодягнений був він у коричневий напівкітель, важке підборіддя і цупкий комір розділяла біла смужка сорочки. Впадала в око якась кричуща невідповідність між його зовнішністю і тим, що за нею ховалося. Здавалося, в одяг капелана або пастора убралося створіння полярне за змістом. Я вловив запах хромової шкіри, міцного тютюну і терпкого одеколону. Одначе ні попільнички, ні цигарок ніде не помітив; та й вичовгана шкіра дивану не могла випускати запаху. Скоро я збагнув, що то був не запах, а дух, який не вивітриться з цього помешкання, доки в ньому житиме цей старий... Тим часом господар дістав з шухляди чистий аркуш і заходився знову "вистрелювати" єдине слово — так само в стовпчик.