Хто не знав Михайла Теодоровича, міг би подумати, що він від дзвінка до дзвінка працює над геологічною темою. Насправді ж шухляди його письмового столу були забиті книгами й журналами з термодинаміки, а на столі можна було помітити аркуші, списані математичними, хімічними та фізичними символами. Часами Білокінь страждав над тими паперами, а інколи, в мить просвітління, навіть опускався до того, що встрявав у наші з Ткачем балачки... Якось він запитав у мене: "Як ви гадаєте, що робить людину особою? Знання? Розум? Сила волі? — І сам відповів: — Все це умови необхідні, але недостатні. МЕТА і МРІЯ — ось що!" Сказав він те, певно, у мить свого творчого піднесення. Я, щоправда, не зовсім чітко уявляв собі мету і мрію Білоконя. (Не назвеш-бо госпдоговірну тему метою і мрією життя). Але з окремих його запитань і реплік здогадувався, що він працює над якимось фундаментальним відкриттям... Кощава спина Михайла Теодоровича була такою ж нерухомою, як і стіл, за яким він сидів. Раптом здалося, що Білокінь зовсім не сидить, а рухається. Тільки не в просторі, а в якомусь іншому вимірі; впевнено, не збочуючи, і не відвертаючи уваги на дрібниці, до мети, яка стала законом його життя.
Тим часом я засів за складання нової програми. Робота, по суті, полягала в механічному переписуванні зі старої, з додаванням особливостей нового об’єкта досліджень. Свідомість моя тим часом нагадувала комп’ютер, який працював у двох паралельних режимах. І вже наприкінці робочого дня той "комп’ютер" видав таку думку: "Слід поцікавитись, кого поховано на тому місці, де ми бачили міраж?"
...Та, як з’ясувалося, я був не першим, кому це прийшло в голову.
— Ви трохи запізнились, — сказав Михайлюк, вислухавши мої міркування. — Я бачив план кладовища, а тільки квадрат той заклеєно шматком паперу. Не те що прізвища — номера ділянки немає. А саму латку чорним перекреслено по діагоналі. Просив дозволу підсвітити лампочкою від настільної лампи, що стояла в кабінеті, але директорка кладовища не дозволила. До речі, паскудна особа. Перед тим, як показати план, влаштувала мені справжній допит. Добре, що я підготувався заздалегідь: мовляв, шукаю могилку двоюрідного діда... А латку, судячи з її жовтого кольору, наклеєно вже давненько.
— Ви не помітили, крім тієї, ще якоїсь наклейки на плані?
— Ні, — упевнено сказав Михайлюк. — Вона там єдина.
Я завважив, уже вкотре, що колега не поспішає ділитися інформацією. І що це дивно після того, як він узяв мене в спільники. Я сказав йому про це. Михайлюк, здавалося, зніяковів, а тоді делікатно став пояснювати: мовляв, в інтересах справи інформація має бути зосереджена в одних руках і що мені слід поставитись до цього з розумінням. Після тієї розмови виникло відчуття, що він або від чогось мене оберігає, або ж боїться сказати всю правду, щоб не відлякати.
Скуштувавши раз ні з чим не зрівняного відчуття вільного лету, я відкрив незнайому досі для себе сторінку людського буття. Бажання знову поплавати в піднебессі було таким сильним, що я, подолавши делікатність, запитав у Михайлюка, чи не збирається він у суботу на Маринину гору. Колега схвально посміхнувся: мовляв, інакше й не могло бути, і сказав, що цей день обов’язковий для тренувань і що я за бажанням міг би скласти йому компанію.
В суботу вранці ми одночасно підійшли до його гаража. Поки він відмикав двері якимись хитрими ключами, я нагадав, що ми вже дві суботи й неділі підряд не чергували біля прозвучувача.
— Немає потреби, — відказав він. — Ті істоти не спілкуються у вихідні.
Михайлюк відімкнув двері і я ще раз відзначив зразковий порядок у гаражі. На верстаку, полицях, у шафах, всюди було знати руку дбайливого господаря. Та я немало здивувався, уздрівши хмарку жовтих метеликів. Колегу це теж спочатку збентежило. Але, окинувши доскіпливим поглядом приміщення і не виявивши нічого поживного для молі — вовняних речей, він з усміхом зауважив:
— Бідолашні комахи... Вони тут скоро повиздихають з голоду.
Коли ми, залишивши позаду передміську розвилку, виїхали на трасу, Михайлюк сказав:
— Я не хотів вам лестити... Минулого разу ви на диво швидко опанували мою науку. Навіть не пам’ятаю випадку серед колег-дельтапланеристів, щоб так одразу людина подолала в собі страх.
— То ви не знаєте, що діялося тоді в моїй душі, — відказав я.
— Отож-бо й воно. Вчинок є тільки тоді вчинком, коли долаєш у собі страх і нерішучість... Якщо ж його чинить людина, котра не відає, що таке страх, — то вже не вчинок.
— Допомогла ваша наука генерувати волю, — зізнався я.
— Це велика наука, — зауважив серйозно Михайлюк. — Мене навчив тому однокашник-студент із Тібету. Сам він, до речі, протягом п’яти років навчання в Київському університеті не отримав жодної четвірки. Тільки відмінно. Хоча, думаю, метод генерування волі був не єдиною тому причиною. Джан-Юн-Шан, таке він мав ім’я, був просто тямущим хлопцем... Так от, беручись за навчання, він щораз "зосереджувався" — вимітав зі свідомості всі дрібні незгоди. Як він те робив? Сідав і ніби дивився вглиб себе. Пояснював це так: "Я позбуваюся аури. Подумки веду руками довкола голови, так ніби знімаю мильну піну або розганяю туман. То, власне, є емоції, породжені думками. Сама думка, якою б вона не була, не впливає на самопочуття, на здатність абстрагуватись. Впливають емоції. Вони, ніби магнітне поле, у вигляді аури, клубочаться довкола голови. Сила, яка ті почуття здатна приборкати, і є воля..."
Михайлюк знизив швидкість, ввімкнув правий поворот і збочив на ґрунтову дорогу, що вела вниз до річки. Якийсь час він мовчав, а тоді знову озвався:
— Власне, поняття того тібетця не суперечать нашим уявленням про волю... Що є воля? Це виявлення психічної сили, що причаїлася в людині. І сила та може бути настільки могутньою, що подолати таку людину в якийсь інший спосіб, крім фізичного її знищення, просто неможливо.
Колега зупинив авто на березі, під старою розчахнутою вербою. По Марининій горі гуляв прохолодний вранішній вітерець, від того звіробій, який вкривав її суцільним килимом, переливався всіма відтінками — від жовто-зеленого до золотого. Ми несли свої ноші по коліна в тому жовтому суцвітті. Михайлюк, хоч і був на півголови нижчим і статурою тендітнішим від мене, проте на його чолі не з’явилося жодної росинки поту. Мені ж шлях нагору давався важко.