— Бачу, дружба з Ткачем не минула для вас безслідно.
Я не знав, на що він натякає.
— У моєму припущенні не більше неймовірного, ніж у вашому, — відказав. По хвилі додав: — Якщо ви вважаєте передчасним залучати спеціалістів офіційно, то чом би нам не послугуватися допомогою довірених людей, — хоча б того ж Ткача?
І знову очі Михайлюка втратили блиск, стали ніби неживими. Саме завдяки цьому вмінню — відгороджуватись від співбесідника невидимою запоною — він зажив слави людини собі на умі, навіть зарозумілої.
— Я проти, — сказав він, — категорично проти.
— Але ж Ткач — ваш друг...
— Це не міняє справи.
— Чому ви так ревно оберігаєте від стороннього ока те, що потребує всебічного дослідження? Це не логічно! — В моєму голосі, крім подиву, вчувалося, мабуть, ще й роздратування.
— Нелогічне явище вимагає нелогічного підходу до нього, — буркнув Михайлюк.
То була демагогічна відмовка. Мені вона не сподобалась. Михайлюк, напевне, помітив, що вираз мого обличчя змінився не на краще. Коли я вже був біля дверей, він погукав:
— Стривайте... Є поважна причина, через яку мені не хотілося б втаємничувати когось іще.
Я дивився на нього допитливо. Проте цікавитись не квапився, "знайде за потрібне — скаже", — подумав. Нарешті внутрішня боротьба, яка точилася в ньому між відвертістю й стриманістю, закінчилася на користь відвертості. Він витяг з барсетки касету, а з шухляди дістав магнітофон.
— Присядьте, — сказав сухо. — Не забули, чим закінчився останній уривок гіперзвукової мови?
— Запитанням "Так хто ж ми? Надлюди? Мутанти?"
— От-от. Враження таке, що тоді їх щось перебило. Бо вже наступного дня, приблизно о тій же порі діалог продовжився. Ніби й не було цілодобової перерви.
Михайлюк подав мені навушники, тицьнув у клавішу, і я почув знайому вже скоромовку, схожу на репортаж з футбольного матчу, який вела коментатор-жінка: "...Хоч ми здебільшого й народжуємося від людей, та водночас ми й не люди. Ми окрема цивілізація, яка розвивається паралельно людській і серед людей. І рід наш так само древній, як і людський... Є теорія, яку розробили видатні вчені із наших, що ми — істоти з прикметами комах. Як, чому, за якими біологічними законами ті прикмети проявляються часом у людському порідді, сказати важко, та саме комашині прикмети відрізняють нас від людей. Це справді дивно, адже еволюційний ланцюжок від риби до людини простежується досить чітко. Він ніде не розривається і не перетинається з еволюційним ланцюжком жодної з комах... Є гіпотеза, знову ж таки наших учених, за якою до людської була ще одна цивілізація — комашина, істот, що еволюціонували в своєму розвитку так само, як пізніше людина. Вона залишила далеко позаду молодших своїх братів — мурахів, бджіл, термітів, котрі хоч і досягли високої організації, але на справжній розум поки не спромоглися. Так от, цивілізація та, покидаючи Землю (невідомо з яких причин), висіяла свої прикмети на хребетних. І ті прикмети весь час проростають і проростатимуть, допоки живий вид гомо сапієнс."
Скоромовка увірвалась. Далі полинула модна пісенька, на яку було зроблено запис. Раптом здалося, що я перебуваю в дивному напівсні, в якому події реального життя так перетасовано з містикою, що годі визначити, де перше, а де друге. Михайлюк вимкнув маг, але коментувати почуте мною не поспішав. Певно, очікував від мене самостійного висновку. І я сказав:
— Схоже, що міраж на цвинтарі, й істоти, котрі спілкуються гіпермовою, якимось чином взаємопов’язані. І отже мощі ті не з вороненої сталі, а з хітину.
— Зовсім не обов’язково, — заперечив Михайлюк. — То може бути сталь, хітин, а, може, й невідома людині матерія. Ось тільки, де вона? Адже те, що ми бачили — справді міраж. Як і міраж поки що — істоти, котрих нам вдалося підслухати. І слід сказати — міраж зловісний... Гадаю, тепер не треба пояснювати вам, чому я не хочу нікого втаємничувати?
— А чого ви обдарували довір’ям саме мою особу? — поцікавився я.
— Ви були біля мене, коли я вперше впіймав в ефірі гіпермову. Отже, ніяк не могли бути її джерелом.
— Якщо ви такий уже конспіратор, то мусите враховувати, що я хоч і не міг бути джерелом саме того уривку, який ви вперше записали, але міг бути однією з таємничих істот. Адже вони нічим не відрізняються від людини.
— Якби ви справді були тією істотою, — мовив Михайлюк, — то, напевне, попередили б своїх родичів, що вони перебувають на грані викриття. І по тому мій прилад не вловив би ніякої більше інформації.
— Слушно, — погодився я. — А ви можете, хоча б приблизно, сказати, на якій відстані від вас знаходиться джерело гіперзвуку?
— Ні, — відказав Михайлюк, як мені здалося, надто поспішливо, — не можу я вам цього поки що сказати.
Я вийшов з акустичної пригнічений. Мене бентежило не так відкриття несподіваного зв’язку між міражем на цвинтарі і таємничими істотами, як відсутність будь-якої інформації про небезпеку. А вона вже відчувалася всюди. Саме повітря, здавалося, було нею просякнуте. І через те, що не можна було вгадати, в чому ж та небезпека, вона ввижалася ще грізнішою. Недавно я ставився до відкритих Михайлюком явищ просто з цікавістю, відтепер відчув себе прямим їх учасником. Раптом запраглося обірвати всі нитки, що пов’язували мене з тим і знову стати безтурботним і вільним від сумнівів. Та було вже пізно...
11
— Може б ви туди вже й перебрались? — зауважив Білокінь, не приховуючи докору, щойно я переступив поріг нашої кімнати.
Він стояв між двох синіх полотнищ-штор, дивився у вікно. Його не дуже зграбна висока постать в полотняному костюмі була дещо згорблена. У ній вгадувалась якась самотність. Білоконеві не потрібна була компанія для балачок. Але він потребував, щоб у кімнаті постійно хтось був. Ми з Ткачем гадали спочатку, що його бурчання щодо нашої непосидючості — це начальницький комплекс, котрий зостався в ньому відтоді, коли він керував відділом. Та потім збагнули — Білокінь не терпів "людського вакууму". Ми йому не тільки не заважали, а навіть навпаки — були потрібні. Йому тоді й писалося, й думалося краще... І цього разу, щойно я з’явився, як він сів у своє гвинтове крісло і ніби кудись віддалився.