— Чудесна штука буде! Оцього тільки боюсь: що, як вона та схоче за їм слідком іти?
— Ну, то дурниця! — відказав Остап.— Я не попущу.
— А як же ти не попустиш, коли вона піде до тих судейських та й сама скаже?
— Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що біда. Ну, та дарма! Я цьому лихові запобіжу. Візьму її жити до себе та й не пускатиму нікуди.
— І пречудесна штука!.. Глядіть же, свате, нехай ваше слово кріпке буде!
— Буде, свате, кріпке.
— А свасі... поки нічого не кажіть... А то знаєте — жінота ця... Якби не попсували справи...
— Гаразд!
І нові свати розійшлися, раді з самих себе. Другого дня після того, як Гаїнка ходила в город, Остап увійшов у хату до Сивашів.
— Здорові! З вівторком!
— Здорові, свате! — відказала Параска, а Гаїнка ледве озвалася, сидячи на полу.
— Що це ти, Гаїнко, хвора, чи що?
— Таке вже наше здоровля! — відказала за неї стара.— Он учора ходила в город, хотіла побачити Зінька, дак не пущено... Сідайте-бо в нас! .
— Не пущено, кажете? Гм... Ні, я не сідатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?
— Кажуть ті іроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тоді пустять.
— Гм... так... А я по тебе, Гаїнко, прийшов: іди до нас,— мати тебе кличе.
— Не піду я тепер.
— Іди, бо дуже треба! — Узяв за руку та й звів з полу, як малу дитину.— Убирайсь!
— Та, може б, ви її, свате, тепер не займали? — прохала Параска.
— Не можна... Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходім!.. Бувайте здорові! — Він повів її з хати за руку.
II
У ТЮРМІ
Маленькі віконця темряві з залізними гратами, попускані в товстелезних мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути, але його звідсіля не видко: просто віконець другі такі ж само товсті й понурі мури. Навіть сонячний промінь мов боїться тих грат і зазирає сюди на одну тільки часиночку — тоді, як сонце вже високо-високо підіб'ється вгору. Тоді золотий його парус упаде поміж двома мурами, несміливо зазирне крізь грати, ледве всміхнеться до тих блідих облич і, злякавшись, тікає швидше назад із цієї темниці — туди, серед безмежні простори блакитно-осяйного вільного неба.
Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена, чорна стеля, тут — брудні від усякої гидоти, важкі вогкі стіни, а в їх маленькі дірочки з гратками. А в тій кам'яній труні сірі постаті з сірими, без сонця поблідлими обличчями. Які лежать на великому гуртовому полу серед брудного лахміття, які сидять там, гуляючи в карти, які сновигають без ніякої мети по кутках.
Це — злочинці. Серед них Зінько. Якби йому хто сказав коли давніше, що він буде тут,— яким би він брехуном його назвав! А от же сталося.
Тепер він спокійніший, тихший, але перші дні... йому навіть згадувати їх страшно. Ці зв'язані руки, ця ганьба перед усією громадою... Гаїнка... погляд її божевільно-безнадійний... руки до його простягає... Потім тяганина по поліціях... і нарешті — ця темниця.
До блакитного неба безкрайого, до зеленого поля широкого, до лісів холодкуватих, до садків квітучих, запашних він ізвик, а тепер тільки мури, товсті, холодні, тільки грати залізні, тільки тяжкий сморід гнилої тюрми!..
А люди... Боже!..
Он той високий, з здоровенними дужими руками, з великою чорною бородою,— він же двох людей убив, щоб пограбувати їх!.. Цей білявий парубок, з маленькими ще вусами, задавив свою дитину від дівчини... Цей он підпалив село... Отой дід старий, п'яним бувши, пробив своєму сусіді колякою голову, що той і вмер... Цей знову щось страшне зробив... І так кожен...
І він, Зінько, серед їх, не винний, а ніхто йому навіть і віри не йме, що він не винен, тільки сміються з його... І його дожидає така ж кара, як і їх... За що? Де ж та правда, коли можна карати чоловіка за ніщо? Коли однаково терпітиме і отой чорний, що сміючись розказує, як він сокирою розрубав голову, і він, Зінько, що хотів тільки одного: щоб людям було краще, хотів добра людям!.. Без ніякого доводу його обвинувачено в страшному злочинстві, зганьблено, закинуто в тюрму, судитимуть і каратимуть його!.. Нащо ж тоді весь цей лад на світі, весь цей порядок, коли через його можна карати, мордувати невинних? Адже Зінько знає, що не з самим їм так бувало,— він про це і чув, і читав. А коли так, то навіщо людям ці всі суди, ці всі начальники? Чи не краще було б, якби цього нічого не заводити, якби люди самі собі жили, громадою лад і суд давали?
Громадою! А яка ж і громада, як не така не? Чи вона ж його, неповинного, оборонила? Ба ні, хіба ще глибше втоптала в це багно!.. Чи вона по правді громадським справам лад давала? Ба ні; Дениси, Рябченки, Сучки — от кому серед неї вільно й ласо живеться, а чоловікові чесному та вбогому — ні!..
Нема й у громади правди! А де ж? Де? Може, не серед людей, може, в бога? Так усі кажуть... Але ж. бог бачить, як у громаді неправедні люди, глитаї панують,— чого ж їх не зупинено? Адже Зінько невинний.— чом же цього не виявлено? Чом?
І страшні думки вставали в Зіньковій голові... Він жахався їх, він прогонив їх од себе, а вони обнімали його все дужче й дужче, а вони пекли його, палили, що аж розум йому туманів, що аж обморок його брав.
Нема правди в світі, а коли вона часом де й озветься, то там їй рота затуляють, там її згнічують, затоптують, винищують.
І н і х т о не зробив так, щоб вона подужала. А тим часом є ж така сила, що могла б це вчинити? Чи і в тієї сили правди нема? Чи тієї сили нема? Дак навіщо ж тоді і люди живуть, родяться, сміються й плачуть, борються і вмирають? Навіщо?
Відповіді не було, а голова розскакувалась од божевільних думок.
Не знати, що сталось би з їм через ці думки, якби їх не розбивали на який час оті допити в слідчого, де він повинен був боронитися, та життя з людьми, з якими мусив пробувати в одній хаті. Найбільш оці люди...
Він спершу й боявся їх, і гидував ними. Вони здавалися йому людьми одмінними від його самого, цілком одмінними, бо це були злочинці, лиходії. Йому здавалося, що звичайні люди — то по один бік, а злочинці — то по другий; що в звичайних людей усе так, як і треба в людей, а в злочинців усе інакше: і правда в їх не така, і хочуть вони не того, що всі люди та й уся в їх душа не така, а гірша — лиха, темна, ворожа. З такими думками прийшов Зінько до тюрми, а як побачив ці обличчя, позначені острожною неволею, а часом і гріхом, як уздрів ту одежу, завсігди йому страшну, то мов іще виразніше почув, що ці люди — зовсім не те, що він, і не можуть бути тим. Кров у їх на руках, кров і на душі. ї були вони йому страшні. А ще гірші сталися після однієї події. Ото тільки вкинуто його в цю півтем-ну кам'яну яму, ще не встиг він добре й розглянутись, а вже його звідусіль оточено. Роздивлялися на його зацікавлені, розпитувалися, як звуть, звідки, за що потрапив сюди.