Під тихими вербами

Страница 41 из 61

Гринченко Борис

Всю ніч Гаїнка не спала. Трусила пропасниця так, що аж зуби цокотіли. А далі голову мов полум'ям обняло. Блудила словами, кричала щось несамовите — про Микиту... про Зінька... голосила... проклинала чи себе, чи когось... Тільки перед світом заснула твердим сном і спала аж до обід. Мати не будила її. Прокинулась, підвелась...

— Це вже день, мамо?

— День, дочко.

— Це я так довго спала?

— Аби на здоровля, то спи, дочко.

— Ні, я встану.

— Добре! Ось зараз обідати будемо! — казала мати, радіючи, що Гаїнка сама озвалася й розмовляє,— це було вперше від того дня.

— Ні, я не обідатиму,— відказала Гаїнка,— мені треба до Зінька йти.

— Як то — до Зінька? — спитала мати та аж похолола: їй здалося, що Гаїнка ще й досі блудить словами.— Що це ти кажеш, дочко? Як це ти підеш до Зінька?

— Я піду, я хочу його побачити.

— Та як же ти його побачиш? Ти ж не знаєш, куди й доступитися.

— Я, мамо, піду в город. Прийду до острогу, а як там доступитися, то вже знатиму. Я хочу його бачити, хочу знати — що йому, як йому.

Мати заплакала. Вона вже бачила, що Гаїнка не блудить словами, а говорить як треба.

— Піди, доню, піди, моя дитино! Ти молода,— ти доступишся. Тільки не ходи сьогодні,— ти ще хвора. Іди завтра.

— Піду сьогодні.

— Пізно вже: поки в город дійдеш, та те, та се, то й смеркне. Треба йти зранку.

Мусила послухати Гаїнка. Але не спала всю ніч,— так обняли думки та той невпокій, теє поривання, щоб швидше, швидше йти до нього, побачити, одвідати!..

"Боже мій! Що ж я наробила? — думала вона.— Чого ж я досі не пішла! Та чи я скам'яніла, чи я заніміла, що сиділа дома? Моє сонечко там поневіряється, а я з місця не рухнуся!.."

Вона не розуміла, як це так сталося, що аж до вчорашнього вечора справді мов кам'яна була. Тільки вже як отой гидкий зачепив її — вона вся стрепенулася, душа мов огнем зайнялася. Пекло її, мордувало всю ніч... І тепер пече!.. Ой боже! Яка довга ця ніч! Хоч би швидше, швидше ранок!

Ще й не розвиднілось, а вона вже схопилась.

— Уже йдеш, дочко?

— Іду, мамо.

Засвітили. Вона вбиралась, поспішаючися.

— Ти поснідай, дочко!

— Не хочу, мамо,— в душу не йде.

— Дак візьми в город,— уже ж там увесь день будеш, то схочеться їсти.

Таки примусила взяти харчу трохи, ще й три карбованці грошей.

— Може, дозволять Зінькові дати... Та й так, гляди, комусь давати доведеться, бо вже без того не обійдешся.

Перехрестилася Гаїнка, вдарила поклон перед образами та й пішла. Мати хотіла випровадити її аж за царину,— не звеліла, сама побігла, бо самій лишитися хотілося.

Пішла вулицею. Довгі перії хат простягалися далеко і зникали в темряві. Хати ще спали, понасувавши на голови великі покрівлі. Стіни ледве білілися з-під кудлатих острішків, мов обличчя з-під великих брів, що звисали вниз на заплющені очі. І враз одна хата блимнула тими очима, розплющила їх, і дві смуги світу лягли впоперек улиці перед Гаїнкою. Трохи згодом тьмяно, мов позіхаючи зо сну, глянула на вулицю друга хата, далі третя... Поки одні ще дрімали в останньому досвітньому сні, інші прокидалися вже, і кожна перегороджувала вулицю пасмами світла. Гаїнка переходила ясні смуги, поспішаючись, то вступаючи в сяєво, то пірнаючи знову в темряву, і темрява здавалася тоді ще гіршою, мов безнадійність після променя боязкої надії. По дворах скрипіли двері, ворота, де-не-де зачорніли вже людські постаті. Село розбуркувалося, а Гаїнці хотілося бути від його далі, далі, аж там, у городі, куди вела її непевна надія, то оживаючи, то згасаючи в душі.

Нарешті вона перебігла останню світляну смугу і зовсім пірнула в темряву. Чи скоро ж світатиме? Глянула на небо: хмар не було,— клалося на годину.

Ішла в темряві, добре знаючи дорогу. Перейшовши, мабуть, з верству за село, побачила, що перед нею починає сіріти своїми курними колодовбинами шлях. Праворуч, на темному просторі, виразно зазначилася чорна купа великого лісу, а просто неї в полі — високе самотнє дерево.

"Це той дуб над ярком",— подумала Гаїнка і йшла, дивлячись на його, як він усе більше та більше визначався, а темний простір ставав усе менше та менше чорним. Ще згодом — і якийсь сіро-сріблястий світ мов почав наливатися в темряву, і темрява, мішаючися з їм, ставала з чорної попелястою, з попелястої білою. Уже добре видко стало траву над дорогою — всю в сріблястих непрозорих перлах; праворуч попід лісом клубками котився, сходився й розходився білий туман; дихати було мокро; похолоднішало. Гаїнка пішла швидше, щоб нагрітися.

Незабаром червона смужка зазначилася ліворуч над польовим обрієм. Ще трохи — і червоне проміння сипнуло, бризнуло по небу. Туман під лісом заколихався дужче, заклуботався й почав розходитись, бліднути й зникати. Сріблясті перла на траві замигтіли ясно-червоним, синім, зеленим, золотим... тремтячи й граючи кольорами...

Гаїнка вже була далеко, йшла швидко, моторно, і мов якась нова снага, нова міць уступала в неї,— мов не йшла вона, а самі ноги її несли. Вона піде, вона побачить його — цієї думки було їй поки досить. Що там далі буде — вона не знала. Тільки здавалось їй чомусь, що далі буде щось любе, ясне — таке, як ця роса мигтюча, як те сонечко праведне тепле, що підби-, вається вгору, гріє й світить. А лихо, а горе — воно, як той туман, перед сонечком розвіється...

Пізнього снідання була вже в городі. Не знала навіть, де острог,— мусила й про те питатися. Попиталася в якогось міщанина.

— Острог? — поглянув на неї, дивуючись, і додав:—А хіба ти туди хочеш?

— Я... ні... я...

— А чого ж тобі туди треба?

— Я... мені... треба мені...

Міщанин придивлявся до неї пильніше.

— Ну? — питавсь.

А вона стояла мовчки, почервонівши, не зважуючися сказати, чого їй туди треба.

— Дак ти, бачу, за таким ділом, що й сказати не можна! — промовив міщанин.— Ну, дак питайся ж кого іншого, коли так.

Повернувся та й пішов, промовивши крізь зуби: "Еч захвойданки бісові!"

Гаїнка подалася далі. Побачила на вулиці солдата-поліціянта з шаблею.

"Попитаю цього,— подумала.— Уже ж він знає, то, може, скаже".

Підійшла й попитала несміливо, ще й уклонилась:

— Скажіть, спасибі вам, дядьку, де острог? Поліціянт оглянув її добре.