Груди не дихали.
Помітив на голові, на виску, чорну пляму, ямку, саме в тому місці, де вдарила голова об гострий ріжок залізом обкованої скрині.
Панас підвівся й повернувся до Ивана:
— Слухай, ти! Коли ти мені хоч словечком кому пробовкнешся, що ми тут були, то буде й тобі те, що йому!
Хотів іти, але завернувся, сів на лаві, став думати. Нарешті озвався до Ивана:
— Піди в сіни, знайди там віжки, перекинь їх через трамок.
Іван не йшов, а стояв, трусячись.
— Ну, йолопе! Чого стирчиш? Іди, кажу тобі!
Іван вийшов. Поки він там порався, Панас розв'язав Грицька. Тоді витяг труп у сіни, виніс туди й лампочку. Перекинуті через трамок віжки вже теліпалися серед сіней. Панас зав'язав на одному кінці петлю, взяв під пахви Грицькове тіло, підтяг під вірьовку і надів трупові на шию петлю.
— Тягни!
Іван узявся за другий кінець віжок. Вірьовка шморгнула через трамок, труп підвівся головою. Панас піддав його. Труп заколихався над землею, витягшися ввесь, руки повисли, голова нахилилась наперед.
— Я подержу його так, а ти по драбині злізь на трамок, зав'яжи там віжки.
Панас держав труп, а Иван приставив драбину, поліз на трамок і зав'язав віжки. Тоді Панас одійшов.
Труп заколихався серед сіней.
Панас узяв за руку Ивана і, як дитину, вивів із сіней.
Лампочка, покинута в куточку на водянці, блимала помалу тьмяним світлом, освічувала сіни, а серед їх трупа зо звислими руками.
Він ще колихався рівно й тихо: ра-аз... ра-аз...
VI
ХТО ВИНЕН
У неділю рано-вранці Зінько лаштувався їхати на ярмарок у Чорноус. Оглядівся, аж нема того лантуха, що треба було взяти з собою. Почав був шукати та й згадав, що його позичив Грицько ще на тому тижні та й досі не вернув. Було ще рано, і Зінько пішов по лантух до Грицька.
Одчинив двері в сіни і побачив, що серед них висить чоловік, спустивши руки й нахиливши наперед голову.
— Що воно? — подумав Зінько, не зрозумівши, що саме бачить.
Приступив ближче, пізнав Грицька, побачив вірьовку на шиї.
"Грицько повісивсь!" — промайнуло йому в голові.
Він скочив, щоб пособити, щоб зняти, і доторкнувсь до рук холодного трупа. Пособляти було нікому: Грицько був мертвий.
Зінько кинувся з сіней. Ледве вибіг, побачив, що в двір увіходить сусіда Грицьків, Юхим.
— Грицько повісивсь! — крикнув йому Зінько. Той чи не дочув, чи не міг іще зрозуміти такої надзвичайної речі і спитався:
— Що ти кажеш?
— Грицько повісивсь,— кажу. Юхим спинився вражений:
— Як то повісивсь? Чого?
— Не знаю... Висить мертвий у сінях...
— Та ну?
— Іди глянь!
Вони вдвох підійшли до сіней. Юхим глянув.
— Оце, не дай боже! — промовив, перехрестившись.— Ходім швидше до волості та скажемо!
Юхим не схотів переступити й сінешнього порога. Причинили двері і зараз же вдвох пішли до волості. Там не було нікого, тільки сторож. Послали його по врядника та по старшину. Врядник жив поблизу і прибіг швиденько. Поки вони розказали йому справу, прийшов й Копаниця. Розказали й тому. Старшина гукнув на сторожа, щоб побіг по писаря, а сам, лаючись, що не доведеться побути на ярмарку, пішов з урядником, з Зіньком, з Юхимом та з понятими до Грицькової хати.
Тим часом чутка про подію вже розкотилася селом, а надто, що люди бачили, як волосні з юрмою людей ішли до Грицькової хати.
Оглянувши тіло, урядник із старшиною поставили біля нього двох десятників, щоб нікого не пускали туди, а самі пішли до волості. Там уже був писар, і вони заходилися писати про страшну пригоду слідчому, становому та лікареві. Незабаром двоє поштарів уже бігло верхи, везучи тії звістки, Зінькові та Юхимові звелено сидіти дома й дожидатися, поки покличуть на допит.
Тим часом Рябченко, їхавши на ярмарок, проїздив проз Грицькову хату. Побачив у дворі натовп народу, найбільше жіноти. Люди тислися до хати, та два десятники з ломаками стояли біля дверей і не пускали нікого.
"Що воно за знак?" — подумав Рябченко і припинив коня.
— А слухай, Йосипе! — гукнув до чоловіка, що саме в той час виходив з двору.— Чого це тут такий тиск народу?
— А хіба ти не чув? Грицько повісивсь... чи повішено його... хто його зна!..— відказав той та й пішов собі вулицею.
— Що це? — подумав собі Рябченко.— Чи не здурів цей Йосип?
Одначе встав з воза, прив'язав коня до воріт і ввійшов у двір. Десятники не пустили його в сіни, та він з порога побачив мертвого і помітив кров на сорочці.
"Ну, це штука! — думав він, ідучи назад до свого воза.— Це не Грицько сам коло себе поравсь, а хтось інший, бо чого б же була кров? Це така штука, що, мабуть, хай поки ярмарок підожде, а я піду лиш до волості".
Ударив коня й побіг швидко. У волості був уже сам старшина, бо врядник шатнувся по селу — чи не довідається чого про подію, а писар таки хотів хоч одним оком глянути на ярмарок, поки поприїздять пани, тим і метнувся мерщій додому. Копаниця, лютуючи, ходив по волості й собі лагодився йти додому, хоч на ярмарок уже не думав їхати, бо лікар та слідчий могли прибігти й швидко.
— А що, Григорію Павловичу, бачили? — спитався Рябченко, поздоровкавшись.
— Та бачив, бачив,— бодай би його, і того, хто це зробив, чорти побачили, як мені через це ярмаркувати не доведеться! Хто вбив, а я одвічай! — одказав сердито Копаниця.
— А хіба не сам Грицько завісився? — попитав Рябченко.
— Де ж там сам, коли голову пробито! — відказав старшина.— Убив хтось, а тоді і повісив, мовби то сам Грицько.
— Хм... Воно і мені так іздалося... Дак, кажете, дуже треба на ярмарок?
— Так треба, що аж кричить! — лютував Копаниця.
Але Рябченко не зважав на те:
— Ну, з ярмарком якось помиримося... А це таке діло, таке діло, що...
— Що — що? — спитав роздратований Копаниця.
— Що, може, за його й два ярмарки самохіть оддасте, не то один! — одказав Рябченко.
— Чого ж то так?
— А от давайте спершу розпитаємося! Як на вашу думку, Григоріє Павловичу, чиє б це могло бути діло?
— Хм, хм...— закрутився той на стільці.— Кат його знає!.. Усе в хаті ціле, нічого не пограбовано... Це не чужий чоловік, не злодіяка який, а так... з своїх чоловік... Хтось із Грицькових ворогів.
— І я так думаю,— потакнув Рябченко,— що хтось із Грицькових ворогів. Та хто ж?
— А мара його знає! Хіба вгадаєш? І туди думка і сюди думка... А втім... Глядіть, чи не братів це діло? Вони ж із їм усе заводилися...