— Та що ж? Колодку прив'язують...
— Ну?
— Що — ну?
— А те, що прив'яжімо й ми їм колодку! — сказав Рябченко.
— От такої! — здивувавсь Остап.— А як же то?
— А хотіли б? — лукаво спитав Рябченко.
— Ще б пак!.. Чого б то чоловік не схотів!..— загомоніли всі.— Якби-то!.. Та як?
— Та воно невелика й штука,— спокійно й не поспі-шаючися почав Рябченко.— Ви, Денисе Пилиповичу, та ви, Манойле Гавриловичу, держите в посесії комарівську землю?
— Держимо.
— А у вас, Григоріє Павловичу, біля комарівської своя земелька?
— Єсть.
— А в мене посесія біля вашої — глушківського пана.
— Правильно!
— Аз другого боку комарівської землі ті пересельські наділи, що Денис Пилипович купує?
— Авжеж!
— А за їми земля Вавилова, Івана Івановича?
— Так, так!
— А між нею та глушківською землею пана Горянського земля?
— І то правда
— Ну, а де ж громадська земля тепер? Га? — питав Рябченко.
— Громадська?.. А громадська... де ж? Усередині...
— Ну? — спитав Рябченко.
— Дак що ж? — не розуміли слухачі
— Овва! А ще й розумні люди! — засміявся Рябченко.— А те, що всі ці землі круг громадської з усіх боків. Вона серед їх, як острів серед води. Візьмемо в посесію Горянського землю та покличемо до себе в кунпанію Вавилова,— тоді вже диблянам без нас не буде ніякого ходу.
Всі притихли, вражені надзвичайною, дивною думкою. Притихли, силкуючися збагнути, чи гаразд вони розібрали справу, чи не помилилися! І тоді враз загомоніли моторно, весело, радісно.
Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда, Горянського земля велика — дві тисячі з половиною десятин,— але гуртом узяти можна. Тоді громада буде в такому кільці, що з його не буде ходу. Куди ні ступни — навкруги все їх земля буде. Тоді які вони схочуть, такі й ціни на землю будуть — і за випас товару, і за роботу, і за все. Бо де ж тоді мужик візьме землі, як не в їх? Йому іншого ходу не буде. Тоді вже не посміє ніхто галасувати в громаді. Робитиме громада, що вони звелять. Вони будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-поміщики, тепер ще треба й господам-хазяїнам попанувати!
— Ловка штука буде! — казав весело Копаниця.— Та це можна самими відбутками так зробити, що просто як панщина буде, та й годі! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцілую!
Копаниця захопив лівою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе й почав цілувати товстими масними губами.
— Голова! Голова! — загомоніли навкруг усі та й полізли цілуватися спершу з Рябченком, а тоді й самі проміж себе. Плечі штовхалися, червоні обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горілчаним духом, що їм уже повна була вся світлиця.
— Дорога голова! — кричав кум Терешко.— Ціни нема!..
Потроху посідали знову та й почали міркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи пристане ж він? Це чоловік чужий, захожий здалека москаль. Був колись за об'їждчика в одного пана, тоді за прикажчика, тоді за управителя, а там уже й свою земельку купив. Йому до диблян байдуже. А втім, як роздуматься, то й не байдуже, бо і в його ж дибляни землю беруть... Поміркували туди й сюди: мабуть, пристане.
Вісім чоловік — це буде товариство. Вони скинуться грішми і за ті гроші наймуть Горянського землю. Хто скільки грошей дасть, стільки тому й землі буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом і гуртом, так, як у громаді, справи рішати... та й не про саму цю землю, а й про інші: і за яку ціну віддавати десятину, і яка ціна на наймитів та на косарів, і які відбутки. І як і що робити в громаді, то й про це спершу в своєму гурті радитися...
Це все розказував їм Рябченко і додавав:
— Тоді нас ніхто не подужає... Одно тільки... Хоч ми й гарно міркуємо, та єсть одна карлючка.
— А яка ж то? Кажи!
— Є один чоловік такий, що може нам великої шкоди наробити.
— Ой! А хто ж то? Ану, кажи! — почали питатися.
— Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зінько.
— Хі! Що б то він і зробив?
— Почне каламутити в громаді, почне коверзувати — може лиха наробити.
— Та він уже тепер притих,— озвався Сучок,— відколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.
— Ой, ні! Як я за його дочку давав, то думав: буде сім'янин, то вже до свого діла й прихилю його. Так де там!..
— Цурається? — спитав Копаниця.
— Ні, він нас із старою й не цурається; і в гостях із дочкою буває, і в себе приймає, а так, щоб у яке діло зо мною пристав, дак ніяк! "Я,— каже,— того не хочу, бо через великі гроші сльози ллються. І вам,— каже,— тату, радю тих багатирів покинути та по-божому жити".
— Ич, ідолова душа! — обурився Терешко.— Муляють йому ті багатирі!
— Ну,— сказав Рябченко,— а я таки думаю, що нам його не минути. Бо він крутитиме в громаді. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зінька ж, усе сталося.
— Дак що ж із ним робити? — спитав Денис.
— Приняти до нас у спілку,— відказав Рябченко.
— От такої!
— Іншого нічого не вигадаєш.
— Та в його й грошей нема.
— Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.
— А як не схоче? — питав Манойло.— Он же, чуєш, який голінний?
— Треба так зробити, щоб схотів,— обстоював за своє Рябченко.
— Ну, та як же ти зробиш? — не розумів Копаниця.
— А треба, щоб йому був великий бариш,— відказав Рябченко.
— Уже ж більшого, як усім, не буде!
— Коли цей йому здасться малий, то треба й більшого дати.
— Чого ж то так? — спитав неприхильне Денис.— І гроші йому позич, та ще й бариша з свого заробітку прикинь! Це вже буде зовсім не по правді!
— Що ж ти маєш робити,— казав спокійно Рябченко,— коли таке діло? Та воно не так і страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер більший бариш, щоб він не зіпав у громаді за пересельські наділи тощо... Цим його від товариства відлучимо. Бо він через те тільки й силу має, що з ним товариство таких, як і сам, гольтіпак. А як він їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолі тоді буде з нами, хоч і без великих баришів.
— То тоді йому хвоста вкрутимо?
— Авжеж!.. А як він од їх одкинеться, то самі вони довго не вдержаться.
— Бо він же в їх голова, старшина!..— зареготався Копаниця.— Що правда, то правда,— нам треба його збити з плигу . Бо воно — блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться,— йому це найзручніше.