Коли він заглянув до Театру Роботів (там завжди йшли веселі комедії), вистава також припинилася. Симфонія, фільм, спектакль… Та його ж бойкотують! А що, як знову пройти це коло? Вдруге навідатись до амфітеатру, заглянути у "Вікно"? Але відкинув цей намір. Хлоп’яцтво! Громадський бойкот — не жарти. З усього ви-дно; ситуація ускладнюється з кожною годиною. Чи ти ба!..
Тримаючись у тіні дерев, пробирався до ангарів. Піймав себе на тому, що сам сторониться людей, уникає зустрічі з ними, ховається. Почуття самотності, виникнувши десь у глибині його єства, розросталося, холодило серце. Коли 6 він не працював у галузі геофізики, подався б на довгі роки у космос. Але відчував: Земля тримає кожну його клітину, покинути Землю йому несила.
Біля входу в ангар стовбичила якась постать. "Зараз і цей одвернеться… — неприязно подумав Никифор. — Нехай усі відвертаються!" Але незнайомець не тільки не відвернувся, а ступив навстріч і зупинив Никифора.
— Здається, Ярковий?
— Так. Але я вас не знаю.
— Маєте рацію, ми ще не зустрічалися.
— Ви ризикуєте своєю репутацією, — холодно кинув Никифор. — Мене піддано ігнорації.
— Саме тому я й хотів…
Щось у його тоні було неприємне, і Никифор несподівано різко сказав:
— Не потребую співчувань! — І пішов під освітлене склепіння ангара, залишивши розгубленого незна-йомця у тіні.
Полегшено зітхнув, вивівши свого "Електрона". Тепер він знав, що робити: до Піфії! Вона порадить, во-на все розсудить.
III
Тут усе розміщене під землею. А на поверхні буяють сади. Ось і зараз, пізнього вечора, видно, як біліють поміж листом великі яблука, сизі сливи і рудуваті груші. Никифор пішов до ліфта. Білі кам’яні сходинки вели вниз, до першого майданчика. Никифор викликав кабіну і, поки вона піднялася, тупцював, озираючись: хоча б ніхто не нагодився! Вийшовши з ліфта на глибині десь п’ятдесяти метрів, одразу потрапив на рухому стрічку пасажирської трансмісії і за кілька хвилин був у своїй лабораторії.
Тихо, безлюдно. Ночами тут ніхто не працює, хіба що трапиться коли-небудь така цікава розробка, що несила відірватися.
— Ну, Піфіє, я до тебе, — сказав Никифор, вмикаючи електронну машину. — Як скажеш, так і буде!
Піфія стояла в кутку — п’єдестал, обличкований штучним мармуром, висотою, може, в метр, на ньому статуя молодої жінки з розпущеним волоссям і диким виразом обличчя (комусь із "противників стандарту" спа-ло на думку змонтувати електронного аналізатора у вигляді скульптури). Вона блиснула чорними очима.
— Я слухаю.
Никифор розповів їй про Клару, про своє знайомство з нею, про те, як розвивалися їхні стосунки.
— Ми часто зустрічалися. Вона бувала зі мною, але найменшого зближення не допускала. Можливо, придивлялася, вивчала чи просто вагалася. А може, дозволяла зустрічі із жалощів… Хіба це могло довго так тривати?
Коли Никифор, нічого не приховуючи, але мимоволі виправдуючи себе, розповів, як стався інцидент, Піфія спитала:
— Який біопсихічний комплекс Клари?
— Зрозумій, почуття не вкладаються ні в які прокрустові ложа об’єктивних даних. Ви, машини, часто не зважаєте на це…
— А ви, люди, часто прикриваєтеся романтичним туманом, — не без сарказму зауважила Піфія. — Затя-мте собі, що все на світі є процес, а всілякий процес характеризується об’єктивними даними.
— Ах, я й забув, що ти любиш пофілософствувати! — примирливо вигукнув Никифор. — Визнаю, ти маєш рацію. Все — процес, усе — формула!
Піфія замиготіла очима, що свідчило про інтенсивну роботу її контурів, хоч юнакові здалося: вона миго-тить від вдоволення.
— Доведеться зв’язатися з інформаційним центром… — уголос міркувала Піфія. — Так і є… Ось наслідки аналізу: сили, які діяли в ситуації, розійшлися. Контакту немає — конфлікт вичерпано.
— Конфлікт вичерпано!.. Люба моя, мила Піфіє! — Никифор аж підскочив на радощах. — Ти мене вря-тувала! Ніякого конфлікту, сили розійшлися… Це ж просто блискуче! Слухай, а етика, мораль?
— Це абстракції, які не піддаються врахуванню.
— Гм, воно не зовсім так, а втім… Дякую, Піфіє. — Никифор простяг руку до вимикача, але з репродук-тора почулося:
— Не треба, я сама вимкнуся.
— Хочеш порозмовляти?
— Так.
Никифор зручно вмостився у кріслі і приготувався слухати. Зрештою, спішити йому нікуди.
— Ви, люди, дивні системи, — почала Піфія. — Мабуть, унаслідок несиметричності ви намагаєтеся про-являтися не тільки у своєму фізичному вимірі, а ще й пориваєтесь у якийсь вигаданий, маревний світ. Це я вва-жаю недосконалістю конструкції, прорахунком Природи.
— Навпаки, Піфіє, в цьому глибока мудрість! Можливість руху свідомості, розвитку…
— Це не те. Адже моя свідомість також розвивається, але я залишаюсь на реальному грунті.
— Знання і свідомість — різні речі… Твоє знання повниться, Піфіє, збільшується об’єм пам’яті. А в нас… Людське життя, Піфіє, це таке явище…
Никифор замовк, схиливши голову, і Піфія деякий час теж не обзивалася. Нарешті нагадала:
— Так що ж таке життя людини?
— Один мій друг, тонка поетична натура, так визначає: життя — це загадка, загорнута в таємницю.
— В цих словах немає ніякої інформації.
— Навпаки, Піфіє, ця фраза несе безодню інформації! Стільки ж, як і той стародавній вислів: "Я знаю те, що я нічого не знаю".
— Ці вислови лиш засвідчують відносний рівень пізнання.
— Ех, Піфіє! Ти краще скажи: чому я її люблю? Ну, чому?
— Це таємниця, загорнута в загадку… — іронічно сказала Піфія і вимкнулась.
IV
Заспокоївши Клару, тактовно поспівчувавши їй, сусіди роз’їхались, і її віллою знову заволоділа тиша. Дівчина пройшла до блакитної кімнати і втомлено сіла на кушетку. Провела долонями по лицю, зітхнула й ляг-ла горілиць, підклавши руки під голову. Ну й день випав! І що з ним сталося, з тим Ником? Такий був лагідний, витриманий і раптом… Атавізм, психічний атавізм! Кларі було соромно за нього і боляче, і в глибині душі пробивався струмочок жалю. Де він її вперше побачив? Чи не в Гірському пансіонаті в Криму? Так, так, там і Віра була. Вони познайомилися біля мармурової альтанки, він щось дотепував, усі сміялися. Затим умовив відвідати Дельфінію і чимось так задобрив одного дельфіна, що той висунувся з води біля їхніх ніг і пропищав: "Ви чуд-дові екземпляр-ри!" "Хоч дельфіни говорять нам компліменти!" — сміялася Віра. Никифор тоді провів з ними усі вакації. А цього літа прибув сюди. З’явився як сніг на голову… Мабуть, треба повертатися до своєї Антарктиди, вже навідпочивалася.