— Це справді уранос… ну, інопланетник. Паралізував, падлюка… Хотів заволодіти пультом… змінити орбіту Землі…
— Заспокойся, заспокойся, Ник. Зараз я покличу на допомогу.
— Організуй оборону… Вони можуть напасти… "Марить, він марить, — злякано подумала Віра. — Негайно бігти, але як же його тут залишати?"
Швидко намочила у воді хустину, витерла йому смагу на губах.
— Ти хороша, Віро, — шепотів Ник. — Ти незвичайна дівчина… Я люблю тебе, давно полюбив…
Віра прихилилась до нього, ледь чутним доторком поцілувала в губи.
— Заспокойся, любий. Я миттю… Ми тебе перенесемо…
Губи йому зворухнулися і, вже слабіючи, Ник прошепотів:
— Побачу жито… жито… жити…
Зітхнув і замовк. Віра з жахом помітила, як в його очах одразу потьмяніло, вони втратили живий блиск, а на обличчі проступила смертельна блідість. Віра скрикнула, плечі їй пересмикнулися, і тіло забилося в риданні.
Київ — Гагра
1969 р.