Але відважний мандрівник і цього разу не відступив: він вирішив будь-що дослідити територію між озерами Ньясса і Танганьїка. 10 грудня з кількома провідниками-тубільцями Лівінгстон переправився через річку Лвангву й 2 квітня 1867 року дійшов до озера Льєммба. Тут він захворів. Цілий місяць його життя трималось на волосині. Ледве одужавши, він 30 серпня добирається до озера Мверу, досліджує його північний берег і 21 листопада приходить до міста Казембе. Тут він відпочиває сорок днів і за цей час устигає двічі побувати на озері Мверу.
Із Казембе Лівінгстон рушив на північ. Він мав намір побувати у великому населеному пункті Уджі-джі, на березі озера Танганьїка. Але дорога через повінь стала непрохідною. Провідники покинули Лівінгстона, і він змушений був повернутися до Казембе. Звідти він пішов на південь і 6 червня, через півтора місяці, добувся до озера Бангвеулу. Там він провів два
(109) Сипаї — колоніальні війська з місцевого населення Індії, Що були на службі в англійців. [262]
місяці. 9 серпня він знов зробив спробу дістатися до озера Танганьїка.
Яка це була важка подорож! В січні 1869 року героїчний мандрівник так ослаб, що не міг іти і його несли на руках. У лютому .нарешті він побачив Танганьїку. В Уджіджі на нього чекала посилка, що її надіслало з Калькутти Східне товариство.
Тепер у Лівінгстона була тільки одна мета — піднятись на північ од Танганьїки і знайти витік Нілу. 21 вересня він був у Бамбаре, в Маньєме, області людоїдів, і дійшов до Луалаби, яка — пізніше це довів Стенлі — є верхів'ям Заїру або Конго. В Мамогеле хвороба знов звалила Лівінгстона на вісімдесят днів. У нього залишилося тільки троє слуг. 21 липня 1871 року він нарешті вирушив назад до Танганьїки. —23 жовтня Лівінгстон дістався до Уджіджі. Хвороба та злигодні знесилили його до-краю.
Довгий час від Лівінгстона не було ніяких вістей. В Європі, мабуть, вважали, що він загинув; тож він більше не сподівався на допомогу.
Через одинадцять днів після повернення Лівінгстона до Уджіджі за чверть милі від озера залунали постріли з рушниць. Лівінгстон вийшов з намету. До нього наблизився якийсь білий.
— Гадаю, ви доктор Лівінгстон? — спитав він.
— Так,— відповів мандрівник, знімаючи кашкета й приязно усміхаючись.
Вони міцно потисли один одному руку.
— Я щасливий, що знайшов вас! — мовив незнайомець.
— І я радий вас бачити,— відказав Лівінгстон.
Цей незнайомець був американець Стенлі. Він служив репортером у газеті "Нью-Йорк Геральд", і редактор цієї газети відрядив його на пошуки Девіда Лівінгстона.
В жовтйі 1870 року Стенлі не вагаючись, без гучних слів, як і належить герою, сів у Бомбеї на корабель, що йшов до берегів Занзібару. Звідти він рушив майже тим самим маршрутом, яким ішли Спік і Бертон. Зазнавши злигоднів, не раз ризикуючи життям, Стенлі нарешті добувся до Уджіджі.
Обидва мандрівники потоваришували і разом здійснили подорож на човнах до північних берегів озера Танганьїка. Вони дісталися до мису Магали й після старанного дослідження дійшли висновку, що одна з [263] приток Луалаби править за водостік для озера Танганьїка. (Через кілька років Камерон і сам Стенлі переконалися, що так воно і в.) 12 грудня Лівінгстон та його супутник повернулись до Уджіджі.
Стенлі вирішив їхати на батьківщину. 27 грудня, після тижневого плавання, він і Лівінгстон зійшли на берег Урімбі. А 23 лютого були вже в Куїхарі.
Настав день прощання-12 березня.
— Ви здійснили те, на що мало хто зважився б,— сказав Лівінгстон.— Я вам невимовно вдячний. Щас-ти вам доля!
— Сподіваюсь побачити вас при доброму здоров'ї на батьківщині, любий докторе,— відповів Стенлі, міцно тиснучи йому руку.
— Прощавайте, докторе, любий мій друже! — мовив він глухим голосом.
— Прощавайте! — відповів Лівінгстон.
Стенлі поїхав і 12 червня 1872 року висів у Марселі.
Лівінгстон провадив далі свої дослідження. Відпочивши п'ять місяців у Куїхарі, він 25 серпня вирушив до південного берега Танганьїки. Цього разу мандрівника супроводило троє його чорних слуг — Сузі, ТТТу-ма й Амода, п'ятдесят шість тубільців, яких йому залишив Стенлі, і Джекоб Уейнрайт.
Через місяць караван дістався до Мури. Всю дорогу бушували грози, спричинені страшною посухою. Потім полили дощі. В'ючних тварин кусали мухи цеце, й вони гинули. Тубільці ставилися до мандрівників вороже. І все ж таки 23 січня 1873 року експедиція Лівінг-стона прибула в Чітункве. 27 квітня, обійшовши зі сходу озеро Бангвеулу, вони рушили до селища Чі-тамбо.
Тут кілька работорговців бачили Лівінгстона. Вони й принесли цю вість Алвішеві та метисові з Уджіджі. Отже, можна було сподіватися, що Лівінгстон, скінчивши дослідження південного берега Танганьїки, вирушить на захід у глухі області, а звідти піде до Анголи, похмурого краю работоргівлі, і дістанеться до Казонде.
Місіс Уелдон плекала надію, що великий мандрівник незабаром прибуде в Казонде — адже тепер початок червня, тобто минуло вже два місяці відтоді, як його бачили на південному березі Бангвеулу.
Але 13 червня, напередодні того, коли Негору мав прийти по лист, що давав йому змогу взяти сто тисяч [264] доларів, в Казонде почули сумну звістку, якій проте дуже зраділи Алвіш та інші работорговці.
1 травня 1873 року, на світанку, доктор Девід Лівінгстон помер!
На жаль, це була правда. 29 квітня невеличкий караван Лівінгстона дістався до села Чітамбо. Доктора принесли туди на ношах. Вночі він раптом застогнав од сильного болю, ледве чутно мовив: "Дорого! Доро-го'у" — і знов знепритомнів.
Через годину він прийшов до пам'яті, покликав свого слугу Сузі й попросив принести ліків. Потім прошепотів кволим голосом:
— Все добре! А тепер іди!
Близько четвертої години ранку Сузі й п'ять чоловік з ескорту ввійшли до хатини, де лежав доктор,
Девід Лівінгстон стояв навколішках біля свого ліжка.
Сузі обережно доторкнувся до його щоки: щока була холодна.
Девід Лівінгстон був мертвий.
Вірні слуги понесли його тіло до морського берега. Довгий і важкий був їхній шлях, але через десять місяців вони добулися до Занзібара.
12 квітня 1874 року Лівінгстона поховали у Вест-мінстерському абатстві серед інших великих людей Англії, яких вона вшановує так само, як і своїх королів.