— Гляди ж, Дік, сторожі гарненько, — наказав йому доктор.
— А хіба є щось нове!
— Ні начебто. Але мені здалося, що внизу, під нами, чуються якісь невиразні крики. Адже по суті я не знаю, куди нас заніс вітер, а зайва обережність зашкодити не може.
— Ти, Семюель, мабуть, чув виття диких звірів.
— Ні, мені здалося зовсім інше ... Ну, одним словом, при найменшій тривозі буди мене негайно.
— Можеш бути абсолютно спокійний.
Доктор ще раз уважно прислухався, але кругом все було тихо, і він, кинувшись на ковдру, незабаром заснув. Все небо було вкрите густими хмарами, але в повітрі не відчувалося ні найменшого вітерцю. "Вікторія", тримаючись на одному тільки якорі, була абсолютно нерухома.
Кеннеді, примостившись у кошику так, щоб було зручно спостерігати за пальником, в той же час уважно вдивлявся в темряву. Часом йому здавалося, як це буває у людей неспокійних або насторожених, ніби внизу миготить якесь слабке світло. На мить йому навіть здалося, що він ясно бачить це світло в якихось двісті кроків, але воно блиснуло і зникло з стрімкою швидкістю. Ймовірно, це був один з тих світлових візерунків, які око бачить в глибокій темряві. Кеннеді було заспокоївся і знову став нерішуче вдивлятися в темряву, як раптом різкий свист прорізав повітря.
Що це? Крик тварини, нічного птаха або це кричить чоловік?
Кеннеді, усвідомлюючи всю небезпеку становища, збирався вже розбудити своїх товаришів, але тут йому спало на думку, що, хто б це не був, люди або звірі, вони в усякому разі знаходяться не так вже близько. Дік оглянув свої рушниці і став вдивлятися в темряву. Незабаром йому здалося, що якісь неясні тіні крадуться до їх дерева. В цю мить з-за хмар прослизнув промінь місяця, і Кеннеді ясно побачив групу якихось істот, що рухаються в темряві. Йому прийшло на пам'ять пригода з павіанами, і, не зволікаючи більше, він доторкнувся до плеча доктора. Той зараз же прокинувся.
— Будемо говорити тихіше, — прошепотів Кеннеді.
— Що-небудь трапилося?
— Так, треба розбудити Джо.
Коли Джо вискочив, мисливець розповів те, що він бачив.
— Невже знову ті кляті мавпи? — тихо промовив Джо.
— Можливо. Але, тим не менше, треба вжити всіх заходів обережності, — сказав Фергюсон.
— Ми з Джо спустимося по сходах на дерево, — заявив Кеннеді.
— А я в цей час, — додав доктор, — підготую все, щоб "Вікторія" змогла в разі потреби миттю піднятися.
— Значить, домовилися.
— Ну, так спускаємося, — сказав Джо.
— Дивіться ж, без крайньої необхідності не пускайте в хід зброї, — напучував їх доктор. — Абсолютно зайве виявити в цій місцевості нашу присутність.
Дік і Джо відповіли йому кивком голови. Вони безшумно зісковзнули на дерево і сіли на розгалуженні міцних гілок, за яке тримався якір. Деякий час вони, сидячи нерухомо серед листя, мовчки прислухалися. Раптом почулося якесь шарудіння по корі дерева. Джо схопив шотландця за руку.
— Чуєте? — прошепотів він.
— Так, щось наближається.
— Бути може, це змія. Пам'ятайте, ви чули свист?
— Ні, в ньому було щось людське.
"Вже краще все-таки дикуни, — подумав про себе Джо, — терпіти не можу гадів".
— Шум посилюється, — знову прошепотів через кілька хвилин Кеннеді.
— Так, хтось лізе сюди.
— Ти спостерігай за цією стороною, а я за тією, — пошепки промовив мисливець.
— Добре.
Вони були одні на міцній великий гілці, яка піднімалася прямо з гущі велетня-баобаба. У густому листі панував непроглядний морок. Раптом Джо нахилився до вуха Кеннеді і прошепотів:
— Негри.
До їх слуху навіть долетіло кілька слів, сказаних напівголосно внизу. Джо скинув рушницю до плеча.
— Почекай, — зупинив його пошепки Дік.
Дикуни дійсно піднімалися на баобаб. Вони дерлися з усіх боків, ковзаючи по гілках, як змії, і просувалися повільно, але впевнено. Їх можна було дізнатися за запахом тіл, змазаних смердючим жиром. Незабаром на рівні гілки, на якій сиділи Кеннеді і Джо, показались дві голови ...
— Стріляй! — скомандував шотландець.
Подвійний постріл прокотився, як грім, і завмер серед покриків болю. В одну мить вся ватага зникла.
Але серед виття раптом пролунав крик — дивовижний, несподіваний, неймовірний! Людський голос зовсім ясно крикнув по-французьки:
— До мене! На допомогу!
Кеннеді і Джо були безмірно здивовані і миттю піднялися назад в корзину.
— Ви чули? — запитав Фергюсон.
— Звичайно. Подумайте тільки! Цей неймовірний голос: "До мене! На допомогу!" Француз в руках цих варварів!
— Бути може, який-небудь мандрівник або місіонер?
— Нещасний! — вигукнув мисливець. — Його терзають, може бути, вбивають.
Фергюсон марно намагався приховати своє хвилювання. — Тут немає ніяких сумнівів, — нарешті, промовив він, — якийсь нещасний француз потрапив в руки дикунів. І, звичайно, ми не рушимо звідси, раніше ніж зробимо все можливе для його порятунку. За нашими рушничними пострілами він повинен був зрозуміти, що з'явилася несподівана допомога, він вірить, що це втручання провидіння. Адже правда, друзі мої, ми з вами не віднімемо у нього цієї останньої надії? Як ваша думка?
— Ми абсолютно згодні з тобою, Семюель! Розпоряджайся нами!
— Обговоримо ж тепер, що нам робити, а на світанку постараємося його виручити, — сказав Фергюсон.
— Але як нам позбутися цих підлих негрів? — промовив Кеннеді.
— Коли я згадую, як ці негри тікали, для мене абсолютно очевидно, що вони не знайомі з вогнепальною зброєю, — продовжував доктор, — значить, нам потрібно буде використовувати їх жах. Але почекаємо світанку і вже тоді, ознайомившись з місцевістю, виробимо план порятунку. — Цей бідолаха повинен бути де-небудь поблизу, — зауважив Джо, — так як ...
— До мене! До мене! — пролунав той же голос, але вже слабкіший!
— Варвари! — закричав, весь трясучись від хвилювання, Джо. — А що, якщо вони прикінчать його ще цієї ночі?
— Чуєш, Семюель, — кинувся Кеннеді до свого друга, хапаючи його за руку, — якщо вони прикінчать його вночі!
— Це мало ймовірно, друзі мої. Дикі племена умертвляють своїх бранців звичайно серед білого дня: їм, бачте, для цього неодмінно потрібно сонце, — пояснив доктор.
— Ну, а що, якщо я скористаюсь нічною темрявою і проберусь до цього нещасного? — промовив шотландець.