Доктора Фергюсона зустріли з великою пошаною стража і улюбленці султана. Це все були красиві, добре складені, сильні і здорові представники племені ваньямвезі. Волосся їх, заплетене в безліч кісок, спадали на плечі. Щоки від висків до рота були татуйовані чорними і блакитними смужками. На потворно відтягнутих вухах висіли дерев'яні кружальця і пластинки з копалової камеді. Одягнені були вони в полотняні яскраво розфарбовані тканини. У воїнів були списи, луки з зубчастими, отруєними соком місцевого різновиду молочаю стрілами, кортики, "сіми", тобто довгі зазубрені, як пила, шаблі, і маленькі топірці.
Доктор увійшов до палацу. Тут, незважаючи на хворобу султана, стояв страшний шум. При появі доктора шум цей ще більше посилився. Фергюсону кинулося в очі, що на одвірку були навішені заячі хвости і гриви зебр, — очевидно, вони служили талісманами.
Доктор був зустрінутий натовпом дружин султана під гармонійні звуки "упату" — рід цимбалів, зроблених з дна мідного казанка, — і під гуркіт "кіліндо" — величезного барабана, заввишки в п'ять футів, видовбаного в стовбурі дерева. По цьому барабану щосили били кулаками два віртуоза. Більшість дружин султана здалися доктору дуже красивими. Вони сміялися і курили тютюн з великих чорних трубок. Довгі сукні граціозними складками драпірували їх стрункі постаті. Поверх суконь вони носили "кілт" — короткі спідниці з волокна пляшкового гарбуза. Шість дружин, що стояли віддалік, були не менш веселі, ніж інші, хоча в майбутньому їх чекали жахливі муки. По смерті султана вони будуть закопані живими разом з трупом царственого чоловіка, щоб вони могли розважати його і в місці вічного спочинку. Доктор Фергюсон, окинувши поглядом всю цю картину, підійшов до дерев'яного ліжка монарха. Він побачив чоловіка років сорока, зовсім отупілого від зловживання спиртними напоями і всяких інших надмірностей. Допомогти йому було, звичайно, неможливо. Ця так звана хвороба була нічим іншим, як безпросипне пияцтво. Царствений п'яниця знаходився вже майже без свідомості, і ніяким нашатирним спиртом його вже не можна було б привести до тями. Під час урочистого прийому улюбленці і дружини султана, схилившись, стояли на колінах. Доктор влив в рот монарха декілька крапель сильно збуджуючих ліків і оживив на хвилину непритомного. Султан зробив слабкий рух, а так як він вже кілька годин здавався трупом, то цей прояв життя викликав захоплені крики в честь цілителя.
Фергюсон, бачачи, що йому тут робити більше нічого, рішучим рухом відсторонив від себе своїх занадто захоплених шанувальників, вийшов з палацу і попрямував до "Вікторії". Було шість вечора.
Тим часом Джо спокійно чекав повернення доктора, сидячи внизу сходів. Натовп, що зібрався навколо нього, всіляко висловлював йому повагу, а він, як справжній син Луни, спокійно приймав цю данину. Для божества він, мабуть, був простакуватий. Тримав він себе зовсім не гордо і навіть залицявся до молодих африканок, а ті просто не могли на нього надивитися.
— Поклоняйтеся, милі дівчини, вклоняйтеся, — говорив Джо, — я добрий малий, хоч і син богині.
Йому піднесли дари, які зазвичай складають в "мціму" — сараї, де поміщаються ідоли. Дарунка складалася з ячменю, і "помбо" — щось на зразок міцного пива. Джо вважав за потрібне покуштувати цей напій, але для його піднебіння, хоч і звичного до вина і віскі, він виявився дуже міцним. Він скорчив жахливу гримасу, яку натовп прийняла за люб'язну посмішку. Потім молоді дівчата, затягнувши монотонну мелодію, виконали навколо нього якийсь статечний танець. — Ах, ви танцюєте! — вигукнув Джо. — Добре ж! Я не залишуся в боргу перед вами і зараз покажу вам, як танцюють у нас на батьківщині.
І Джо пустився в запаморочливу джигу. Чого тільки не викидав він — і звивався, і згинався, і витягувався, відколював дивовижні колінця, розмахував руками, брав неймовірні пози, удавав неможливі гримаси ... Словом, він дав тубільцям найдивніше уявлення про те, як танцюють боги на Місяці.
І ось африканці, перейнятливі, як мавпи, стали відтворювати всі його стрибки, кривляння, гримаси. Жоден жест Джо не вислизнув від їхньої уваги, жодної його пози вони не забули. Почалася така метушня, всі увійшли в такий азарт, якого і описати неможливо. У самий розпал веселощів Джо раптом помітив доктора.
Фергюсон поспішно повертався серед натовпу, який злобно репетував. Чаклуни і вожді, здавалося, були в дуже збудженому стані. Доктора з усіх боків оточила юрба: вона тиснула його, загрожувала ...
"Дивна зміна! Що ж могло статися? Чи не закінчив султан свої дні на руках небесного цілителя? Це вже було б недоречно", — промайнуло в голові шотландця.
Кеннеді зі свого поста бачив небезпеку, але не розумів її причини. Повітряна куля, сильно роздута газом, натягувала канат, що утримував її, якби нетерпляче пориваючись піднятися вгору.
Але ось Фергюсон вже біля сходів. Забобонний страх все ще стримує натовп і не дає йому зробити над ним якесь насильство. Доктор швидко піднімається по сходах, за ним несеться Джо.
— Не можна втрачати ні хвилини, — каже йому Фергюсон — не пробуй відчепити якір. Ми зараз повинні перерубати канат. Швидше за мною!
— Але в чому ж справа? — запитує Джо, влізаючи в кошик.
— Що трапилося? — допитує Кеннеді, тримаючи карабін напоготові.
— Дивіться, — відповів доктор, вказуючи на горизонт.
— Ну, і що ж? — в подиві заперечив мисливець.
— Луна!
Справді, луна, червона і чудова, піднімалася по темній блакиті у вигляді вогняної кулі. Звичайно, це була справжня луна. І це означало, що або на світі дві луни, або чужинці-шахраї, каверзники і підроблені боги ...
Природно, що подібні думки виникли в умах оточуючих. Цим і пояснювалася зміна в настрої натовпу. Джо не міг не розреготатися.
Натовп, розуміючи, що здобич вислизає з її рук, заволала; луки і мушкети націлювалися на "Вікторію".
Але один із чаклунів махнув рукою, воїни опустили зброю. Чаклун поліз на дерево, очевидно маючи намір вхопитися за канат і притягнути кулю до землі. Джо кинувся з сокирою в руках.
— Рубати, чи що? — запитав він.
— Почекай! — відповів доктор. — Бути може, нам вдасться врятувати якір, адже я дуже дорожу ним. Канати завжди встигнемо перерубати.